![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
1. Критика, як відомо, подекуди невдячна й надокучлива галузь літературознавства. Чому ж на початку 90-х, коли на українських теренах зароджувалася література зовсім іншої якості, Ви визначилися з ремеслом саме інтерпретатора текстів, і не полишаєте жанр рецензії й по сьогодні?
Напевне тому, що робити інше мені ліньки. А якщо серйозніше, – мені завжди було цікаво читати книги і говорити про них. Я не змінюю своєму амплуа більше двох десятків років – популяризатор книги. Тому одна із найцінніших літературних премій, якою мене відзначила Ліга українських меценатів у 2008 році – премія ім.Дмитра Нитченка із формулюванням «За пропаганду української книги».
2. Які зміни переживає сучасна українська література нині?
Одним словом не означиш. Це тема широка, яка вимагатиме не одного дослідження. Врешті, такі появляються. Десь зо три десятки кандидатських дисератацій уже захищено, виходить багато літературно-критичних книг (остання ось буквально появилася, Віктор Мельник. Рефлекси. – Луцьк: Твердиня, 2009).
Не буду говорити про «оскомину»: про перетворення літератури на шоу-бізнесовий конвейєр. Література сьогодні, як ніколи є цікавою. Інша справа, що читач цієї літератури став виїмковий. Але він є, цей читач. Я переконуюся у цьому защораз. Недавно мав зустріч у івано-франківській гімназії № 1 із учителями й був приємно подивований їхньою поінформованістю і обізнаністю, десь навіть пошкодував, що свого сина віддав у іншу школу.
3. Хотілося б почути хороше слівце від відомого критика про городенківських митців слова.
Склалося так, що знаю багатьох людей Городенківщини, які багато роблять для популяризації української культури (літератури, зокрема). Не кажу вже про традицію. Але одне ім'я згадаю, – Ярослав Окуневський (1860-1929), контр-адмірал австрійського флоту, який побував на усіх континентах і написав чудові мандрівні записки «Листи з чужини», які вийшли у 2 томах 1898 і 1902 року відповідно. Цьогоріч київське видавництво «Темпора» перевидало сю книгу за сприяння п.Володимира Тутуруша. А буквально 26 листопада, на ювілеї Богдана Радиша-Маринюка у Косові, я побачив старшого чоловіка із медаллю лавреата премії ім.Ярослава Окуневського, виявилося, що і є той пан Володимир Тутуруш, лікар офтальмолог, голова товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка Косівської центральної районної лікарні! Він розповів мені, як на початку 70-х років йому потрапили «Листи з чужини», і як два роки тому він на львівському книжковому формі познайомився з директором видавництва. Результатом цієї зустрічі стало перевидання книги. Так ось, наступного року 150-річний ювілей цього Автора, і Городенківщина мала би відсвяткувати його бодай не гірше, як це зробили півтора року тому, святкуючи 150-річний ювілей старшого брата Ярослава, адвоката Теофіла Окуневськогою.
Що ж до сучасників, то я назву тільки тих, про кого писав: Любомир Стринаглюк, Василь Бабій, Михайло Андрусяк, Володимир Никифорук, Володимир Гросевич, Орися Яхневич, Любов Солодка…
А ще з цих країв Володимир Бандурак, Юрій Бундзяк, Петро Осадчук…
Так що Городенківщина завжди була краєм талановитих людей. Думаю, ця традиція триватиме й надалі.
4. Як би Ви визначили місце письменства Городенківщини в літпроцесі області? І взагалі, чи можна вести бесіду про літературу району?
Про яку літературу району мова (що це за варіянт «НП» районного масштабу)? Кожний із названих мною авторів (може когось не назвав, то вибачайте) є українськими літераторами, чий досвід заслуговує уважного пізнання. І якщо про когось із них не говориться у всеукраїнському масштабі, то вина не їхня (не кожен уміє чи хоче себе популяризувати), а проблєма відсутності відповідної інфраструктури, яка би забезпечувала доступ до літературної інформації. А оскільки ми є країною вічних виборів і світоглядно-екзистенційних крайнощів, то звідси й неувага до представників української культури. Гадаю, все так не буде…
5. А як оцінюєте творчість двох наших найвідоміших сучасних поетів – Петра Осадчука та Орисю Яхневич?
Десь минулого року у Києві пан Петро прочитав мені експромт про критика Євгена Барана. Мені сподобалося, хоча там звучали й дошкульні оцінки; шкода, що не записав, бо вже не повториш. Мені більше подобаються пародії Петра Осадчука і його віршовані експромти, можливо тому, що його творчість я не так добре знаю…
Що стосується Орисі Яхневич, то у цієї жінки треба вчитися мужности життя і того оптимізму до людей, яким сповнена. Творчість Яхневич не потребує особливих коментарів, вона визнаний автор, який має свого читача.
6. А класика Леся Мартовича?
А що скажеш про класику? Її потрібно знати. Думаю, коли вийде повне видання творів Мартовича, знаю, що таке підготовлене дослідницею Ганною Марчук (родом із Торговиці), ми для себе відкриємо іншого Мартовича. Поки що його творчість перебуває ”у полоні стереотипів“ (їдкий сатирик, що почали пояснювати навіть походженямм, – батько вихрещений жид). Варто би написати про Мартовича (сьогодні багатою інформацією про нього володіє літератор Дмитро Мохорук зі Снятина, теж, до речі, з Городенківщини …
7. Останнім часом відкривали собі нові літературні імена нашого краю?
Вже згадану мною Любу Солодку, яка видала книжечку під такою патетичною назвою «Все перемагає любов», а я написав передмову. Я вже другий рік кажу у Городенці, зверніть увагу на цю талановиту молоду жінку. У неї непроста доля, але надривність і драматизм, яким сповнені її твори, змушують задуматися над особливостями нашого життя… Варто би провести зустріч із нею в районній бібліотеці. Якщо таку зорганізують, я обов'язково приїду.
Розмовляв Тарас Гросевич
Несторові ЧИРОВІ
Розпочну з міфу, бо людське життя, хочемо того чи ні, завжди із присмаком ірреальности.Отож, всі ми з дитинства пам’ятаємо «Іліаду» Гомера (якщо не читали, то принаймні, чули, – а навколокультурні слухи такі ж живучі як і побутові людські). Легендарний Гомер змалював Нестора, як своєрідний ідеал старості, мудрості сивого мужа. Нестор, син Нелея і Хлориди, один із найрозумніших і найкрасномовніших героїв міфічних оповідей (своїм красномовством перевершував Одіссея), був сучасником трьох поколінь, славою багатьох битв, учасником походу аргонавтів і Троянської війни.
Ім’я НЕСТОР здавна побутувало на землях Київської держави. Із глибини віків до нас дійшло найпопулярніше з них – Нестора-літописця. Ім’я те належить видатному давньоруському письменникові й літописцеві ХІ – початку ХІІ сторіч, ченцеві, а згодом дияконові Києво-Печерського монастиря, авторові наших найдавніших історичних пам’яток: «Оповідь про князів Бориса і Гліба», «Житія Феодосія Печерського» і ймовірному авторові й упорядникові славнозвісного літопису – «Повість минулих літ».
Етимологія імені НЕСТОР не зовсім зрозуміла. Гомерівське наймення Нестор є, як роблять висновки учені мужі, залишком якогось довшого означального вислову, що його можна розшифрувати, як той, хто повернувся на батьківщину, або ж той, хто згадує (або ж той, про кого згадують). Так чи інакше, але зі всіх боків виходить, що нашому ювілярові самі Олімпські боги визначили се горде і мудре наймення…
З Нестором Івановичем Чиром я знайомий десять років. Хоча вперше почув про нього ще на початку 90-х від славної пам’яті Павла Федюка, тоді головного редактора «Літературного Львова». У верстці чергового номера газети я звернув увагу на фото і прізвище людини, яке мені видалося знайомим, у сусідніх із моїм Джурином Полівцях, а в радянські часи ці села разом із Слобідкою Джуринською складали колгосп «Прогрес», я знав молодого хлопця, що працював у колгоспі водієм, Мирослава Чира. Знав так, як знають молодші старших, а ті молодших геть не пригадують у своєму житті. Коли ж запитав Федюка, той лише здвигнув плечима: «Старий, не знаю, але якийсь стосунок до тернопільщини Нестор, здається, таки має». Пізніше виявилося, що Мирослав, який сьогодні є головою селянської спілки у Полівцях, наймолодший брат Нестора Чира.
У вересні 1998-го, зайшовши у Спілку зі своїм львівським приятелем Олександром Гордоном, я застав у ній Ярослава Дорошенка, Павла Федюка і … Нестора Чира, котрий тільки-но привіз сигнальний примірник своєї першої поетичної книги «Пізнє яблуко мого саду». Весною ж того року Нестор Чир відзначав свій 60-літній ювілей, про це мені говорив Богдан Бойко, який їздив на торжества і виступав з привітаннями.
Ми зустрічаємося нечасто, інколи зідзвонюємося, до свого сорому, Нестор Іванович телефонує частіше. Це не тому, що я там горджуся чи забуваю, просто у суєті буднів все відкладаю на завтра. Нестор своїми несподіваними для мене телефонними дзвінками завжди подає мені урок ввічливости і уваги до людини. Мені стає соромно, і я починаю телефонувати знайомим і приятелям, з якими не розмовляв довгі роки…
Нас зв’язують не спогади дитинства чи юности , – їх не могло бути: хочу ми закінчили одну школу, але з різницею у 23 роки. Але коли ми декілька років приїхали на зустріч у школу, нас вітали, як одних із найвідоміших випускників. Сьогодні нас троє випускників Джуринської середньої школи набули статусу офіційного письменника: я, грішний, Нестор Чир і Володимир Погорецький, який сьогодні у нашому райцентрі місті Чорткові видає літератний журнал «Золота ПЕКТОРАЛЬ» і все силиться розбудити владу на культурні здвиги, а та влада, мов зачарована злою ворожкою, ніяк не хоче прокидатися. А ще один випускник, Мирослав Мотюк, був депутатом Верховної Ради І демократичного скликання, а цьогоріч теж видав свою першу поетичну книгу «Мелодія мовчання». У такій солідній компанії я в меншості, бо троє названих мною достойників із сусіднього села Полівці.
Нас пов’язує література. Ця примхлива пані виявилася найкращим посередником у нашому спілкуванні. Я вдячний, що за її посередництва набув доброго літературного побратима.
Не буду сьогодні повторювати якісь відомі всім біографічні факти із життя Нестора Івановича Чира. Також не буду говорити про невідомі. На те вони і закриті від людського ока, аби залишалося право у письменника бути людиною не тільки публічною, але й приватною.
Чого не забереш у Нестора Чира, попри всі життєві гаразди і негаразди, попри фізичні і моральні драми і радощі, це його особливе вміння дарувати людям світло своєї душі.
Потрапивши волею випадку в далекому грудні 1945-го із родиною на Україну, перебувши важкі роки становлення і відбудови родинного гнізда, переживавши втрату найрідніших і найближчих, зазнавши якоїсь, у людських вимірах, несправедливої тяжкої фізичної недуги, – Нестор ЧИР залишився відкритим у спілкуванні і щедрим на допомогу.
Це його щедре людинолюбче місіонерство залишається визначальною рисою людини, яка повернулася з далеких і трудних життєвих мандрів додому і чується в ньому привітним господарем і вірним другом.
Василеві Бабію – 60. Віриться – не віриться, – Є! Є ювілей, Є книги, Є друзі, Є недруги, Є Мати, Є Жінки, які люблять ювіляра , Є Жінки, яких любить ювіляр, Є Жінки, які нікого не люблять, бо такий вже їхній льос – льос нелюбови… Є Серафинці, де народився і виріс сей останній невгамовний опришок українського слова…
Далекого 1976 року Василь Бабій надрукував свою першу гумореску «Лотерейний білет». Звичайно, що свій щасливий лотерейний білет Василь витягнув значно раніше, у січневі дні 1949-го, славного року БИКА.
Серафинці дивне село на мапі Городенківщини. Дивне своєю історією, дивне своїми людьми, дивне своїм буттям. Славне село Серафинці. Славне своєю історією, славне своїми людьми, славне своїм буттям. У часі й просторі.
Студентом Василь Бабій був на зустрічі з письменником Романом Федорівим, і той, підписуючи Василеві свою книгу «Отчий світильник» й перекинувшись кількома словами із юнаком, несподівано прорік: «Будеш письменником!». То були дивні і несподівано-пророчі слова.
Василь написав багато книг. Пише їх сьогодні. На коліні, на роботі, на уроці, на футболі, на педраді, на телепередачі, вдома, на ліжку з жінкою, на ліжку без жінки; пише в хаті, пише в стодолі, пише на вулиці. Пише в лісі, пише у кущах. Пише в автобусі, пише на фірі, пише на волах...
Феномену Василевого нестриму у писанні ніхто не знає, ніхто не досліджував, ніхто не може зрозуміти. Напевне й він сам цього не пояснить. Щось пре його до писання. Так само як і до Жінок. Так само як і до футболу. Три стихії підвладні Василеві, трьом стихіям підвладний Василь: Жінка. Література. Футбол; Футбол, Література, Жінка. Література, Жінка, Футбол. Футбол, Футбол, Футбол. Жінка, Жінка, Жінка. Література, Література, Жінка…
Віднедавна я читаю Василеві писання. Майже за Шевченком: караюсь, мучусь, але … читаю…
У Василя ціла копиця ідей, сюжетів, задумів. Аби все втілити, йому треба ще як мінімум 60 літ.
З таким завзяттям, і з таким бажанням, яким сповнений ювіляр, це цілком реальний час для нього. Ще би десь йому хтось виділив власний куток, тоді би писалося більше, краще, сильніше. З іншого боку, якби Василь мав нормальні умови для писання, то нам, грішним, треба було би засновувати Бібліотеку Василя Бабія, Інститут Василя Бабія, і цілу науку, хитро названу: (бабо) бабієзнавство…
Поки цього немає, але до цього йде, нагадую всім славного вірша Степана Руданського, який ніби написаний для тих, хто народжений у році БИКА; для тих, хто не очікує, а творить зміни:
ГЕЙ, БИКИ!
Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле страшно заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! Бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії…
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіить його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях!
А чересло моє ізліва,
Леміш із правої руки
Зітнуть і корінь того зілля, –
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зоремо поле,
Посієм яреє зерно,
А спаде дощик, незабаром
В землі пробудиться воно.
Пробудиться і на світ гляне,
І, як дівочії вінки,
Зазеленіють наші ниви, –
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
І молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки;
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!
(1859, 13 октября)
З роси і води Тобі, Василю! Абись писав і хотів. А решту, – суєта…
Слово про Галину Турелик
У кожного своє знайомство з Поетом. Про Галину Турелик я вперше дізнався від свого старшого брата Олеся, який жив у Івано-Франківську, працюючи в обласній друкарні. Здається, це він привіз мені у Київ, де я тоді навчався в академічній аспірантурі, поетичну збірку Галини Зиновіївни «Монолог» з автографом для мене. Напевне сама Галина Зиновіївна і не пригадує цього епізоду в її навкололітературному бутті. А потім було перше число «Перевалу», якого у Київ привіз неспокійний Степан Процюк. Там, власне, були вірші прикарпатських поетес Галини Турелик, Неоніли Стефурак, Ольги Слоньовської. Пишучи огляд цього числа, я відкрив для себе Галину Турелик як поетесу громадянського звучання.
Її творча дорога починалася яскраво. Молоду журналістку, студентку Львівського університету приймають 1971 року в Спілку письменників за першу поетичну збірку «Посіяний промінь». Відтак було 20 років активного життя в літературі, підсумком яких стали вісім поетичних книг Галини Турелик (остання з них «Бурштинова ватра» вийшла 1990 року).
Наступні 18 років пройшли в активній журналістській роботі, праці в журналі «Перевал» на посаді першого заступника головного редактора, й іноді Галина Турелик поверталася до віршів чи вірші поверталися до неї. У 1998 році за добірку поезій «Світлотіні старих світлин», опублікованих у «Перевалі», Галина Турелик була відзначена обласною премією імені Василя Стефаника.
Коли ми час від часу зустрічалися у редакції «Перевалу», – а цей журнал я не уявляю без Галини Турелик, – самовідданого, сумлінного, обов’язкового, фахового і талановитого редактора, а ще приємної і мудрої співбесідниці, що вміє пожартувати і підтримати – і запитував, коли ж вийде наступна книга поетеси, то Галина Зиновіївна якось гірко і розчаровано перепитувала: «А кому це потрібно?».
Мені було сумно, що яскравий поетичний талант Галини Турелик переживає якусь особисту глибоку кризу. А років два тому додалася ще й безглузда травма, Галину Турелик на переході збила машина й вона декілька місяців провела у гіпсі з переломом ноги.
Здавалося, з цієї затяжної павзи Галина Зиновіївна не вийде, так і залишившись, за словами Володимира Даниленка, «недооціненою поетесою 70-х років ХХ ст.». Але минулий рік додав життєвої і творчої активности поетесі. Вона мовби скинула із себе тягар минулих розчарувань і образ, відмолоділа душею і поезія повернулася до неї. Галина Зиновіївна підготувала рукопис нової поетичної книги під символічною назвою «Здвиження». Якщо наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття в її поезіях домінували теми самотності, журби, якоїсь жіночої зречености, це відчитувалося в інтимній і навіть громадянській ліриці (про що писав єдиний з критиків, хто згадав про поетесу на початку нового тисячоліття, вже згаданий мною Володимир Даниленко), то сьогодні в ліриці Галини Турелик переважає настрій осінньої закоханости і любови. А в інтерв’ю з нагоди свого ювілею поетеса сказала: «(…) істинна творчість лірика завершується за порогом любові. Якщо любов у серці живе – вона живить твоє натхнення»…
Я не знаю причини цього живильного гімну любові, який прорвався у зрілій ліриці Галини Турелик. Зрештою, мені, як читачеві, це не так важливо. Головне, що вона повернулася, і це повернення є радісним знаком для її шанувальників: якщо Поет повертається, – Життя триває і Любові нічого не загрожує…
м.Івано-Франківськ
Що знаємо про Ярослава Окуневського (5.03.1860 - 24.10. 1929)? Як звикле у народів-дилетантів: все і нічого. Народився на Буковині 1860 року, вчився у Відні, брав активну участь в національно-просвітницькому русі, зокрема був головою студентського академічного товариства «Січ» у Відні, служив на австрійськім флоті, пішовши у відставку в чині адмірала.
Пізно одружився, у 38 років. З жінкою-австрійкою нажив двоє дітей, однак у вирі війни покинув Австрію, повернувшись в Городенку до старшого брата, і з сім’єю всі зв’язки порвалися. Трагічно загинув восени 1929 року, – зазнавши розчарувань сімейних і громадянських, покінчив життя самогубством. Історик літератури Володимир Дорошенко трагедію Ярослава Окуневського пояснював так: «Д-р Ярослав Окуневський був справжнім європейцем, незвичайно культурною і вихованою людиною. Завжди елеґантно, із смаком одягнений, він був зразком джентельмена. Втративши з упадком Австрії емеритуру, дуже бідував на старості літ і, не маючи сил знести злидні, а не можучи присилувати себе попросити допомоги у громади, наложив на себе руки». Хоча мені видається ближчим до справжньої причини самогубства пояснення політичної драми Євгена Петрушевича, яке дав сам Я.Окуневський у сильветці, написаній наприкінці 1924 року: «Джентльмен Петрушевич сів до стола в карти грати, а партнери його оказалися шулерами. Обіграли його фальшивими картами». У цій образній метафорі криється трагедія самого Я.Окуневського, який не переніс зради національних ідеалів з боку людей, яким він, не дивлячись на власні матеріяльні нестатки, допомагав матеріяльно. Похований Ярослав Окуневський на міському цвинтарі Городенки у родинному склепі.
Родина Окуневських є однією з найяскравіших галицьких родин другої половини ХІХ-початку ХХ століття. Тільки в родині Іполита, батька Ярослава, всі четверо дітей залишили яскравий слід в історії української культури і громадського руху: Теофіл, адвокат, Ольга піаністка, Наталія –активістка громадського руху. А ще двоюрідна сестра Софія – перша жінка-доктор в Галичині, дружина В.Морачевського і близька приятелька Ольги Кобилянської та Василя Стефаника…
1898 року в Чернівцях вийшов томик мандрівних записок «Листи з чужини», авторства Ярослава Окуневського. Така собі приємно видана книжечка з твердою палітуркою, на синьому тлі угорі золоте тиснення корабля, під ним справа підпис «Я.Окуневський», а ще нижче на рожевій смузі назва книжки, зліва обрамлена якоюсь польовою квіткою. Передмову писав Денис Лукіянович. Передмова невеличка, лірична у своїй основі, але яка дає певне настроєве уявлення про автора і саму книгу:
«Так ся книжка Окуневського єсть цінним придбаннєм з уваги на убожество нашої літератури мемуарної і літератури подорожої. А вже не потребую звертати увагу на чистоту мови (хоч автор на чужині не чує руского слова), на гарний стиль, легкість оповіданя і підклад глубшої мислі» (Яр.Окуневський. Листи з чужини. – Чернівці: Наклад Д.Лукіяновича і В.Будзиновського, 1898. – 356 с. – С.ІІІ). А далі вже мова про автора: «Відгадую в авторові чоловіка високо образованого, що пробиваєсь з кождого погляду на всесторонні, зачеплені в письмах справи» (там само. – С.ІУ). Недаремно на авторському примірникові є присвята самого Я.Окуневського, в якій висловена подяка за передмову і видрукування книги: «Спасибі за Ваш труд. Ваш щирий Ярослав Окуневський. Львів 16 липня 1898».
Сама книга складається з двох частин: Европа (І.Чорногора і Чорногорці; ІІ. Із Сицилії; ІІІ. Із Генуї; ІУ. Із Іспанії; У. Спомини з Грециї); Азія (І.Спомини з Туреччини; ІІ. На Червонім морі; ІІІ. Аден; ІУ. Вечір в Індіях; У. В гімалайських горах; УІ. В поперек Цейлону; УІІ.Straits-settlemens [оселі в тіснині]; УІІІ. В Китаю).
Я не переповідатиму зміст книги. Се дійство невдячне на тлі такого талановитого оповідача, яким був Ярослав Окуневський. Оскільки жанр подорожньої літератури у нас мав глибоке коріння (від паломника ігумена Данила розпочинаючи), але перервану традицію (ще згадується Василь Григорович-Барський зі своїми «Мандрами», написаними у середині ХУІІІ ст.), то книга Ярослава Окуневського була тією епохальною ланкою, яка зуміла доказати, що українська мемуарна література у її різновиді подорожніх записів не випадала із контексту європейського у пізнанні світу: світу в собі і себе у світі…
Сучасні умови функціонування української літератури, попри всі процесуальні перевитрати, можна назвати одними з найкращих у її історії.
Так, у нас немає або майже немає державної підтримки. У нас відсутні ідеологічні орієнтири суспільні. У нас розбалансовані і різнополюсні уявлення про національні орієнтири і перспективи. Але кинуті у вир естетичної конкуренції і викинуті на маргінеси суспільних інтересів, наші літератори отримали те, чого ніколи не мали попередники, – внутрішню свободу.
Уявлення про сучасний український літературний процес є викривленими у самій Україні. Спроби канонізувати культурний (літературний) простір поки що невдалі. Бо не знають не принципів канонізації, не знають, чи вистачить їм часу. Відсутність чіткої перспективи політичної унеможливлює створення більш-менш стабільних естетичних царств, самодостатніх у своїй основі. Але цей хаотичний рух є кращим, аніж мертва тишина і соцреалістична статика, у якій перебували. І це той позитив, який дає можливість експериментувати і шукати, захищати вічні цінності, навіть у той момент, коли вони, ці вічні цінності й задурно нікому не потрібні…
Західний читач не знає сучасної української літератури. Андрій Курков чи Юрій Андрухович, яких здебільшого сприймають за російськомовних письменників, ще не є свідченням інтересу до української літератури. Швидше їх сприймають за екзотів, які завжди потрібні для снобістських і перенасичених культур.
Не звинувачую у такому сприйнятті західного читача. Аж ніяк. Експансія культури – це завжди політика, як би ми не хотіли про такий контекст говорити. І досвід Польщі, попередній і сучасний, цьому свідченням.
Оскільки в Україні відсутня політична шляхта, а сучасну політичну квазіеліту здебільшого можна назвати політичним сміттям (за Шевченком), тому письменникам треба орієнтуватися на пошук індивідуального діалогу.
Саме у такій формі спілкування є перспектива виходу за межі культурного гетто, у якому здебільшого перебуває сучасна українська література. Принаймні, це той варіянт, коли ти завжди можеш сказати про себе та інших, особливо, якщо ти маєш що сказати.
Літературне спілкування українських і польських письменників є активним, особливо у часи української незалежности. Ми йдемо назустріч, шукаємо порозуміння. Це ті кроки, які забезпечують нашу політичну і культурну стабільність у цьому найнестабільнішому зі світів.
Говорити про сучасну українську літературу, називаючи тільки прізвища і твори, справа невдячна, бо це завжди віртуальний товар, який ні помацати, ні попробувати не можливо. Однак, я спробую назвати декілька імен, про яких варто було би почути польському читачеві, якщо він справді готовий сприйняти українську культуру як рівноправну і дружню.
Українська поезія – це направду останній форпост національного духу, індивідуальний ключ до вічної таємниці українства. Тут наші позиції завжди були сильними і яскравими. Принаймні, ми так добре виросли формально і естетично, що українська поезія перейшла в розряд священої корови: її не читають або читають вибірково, як і повинна читатися поезія, але … поважають.
Серед найякравіших постатей української поезії межі тисячоліть хочу назвати такі імена: Петро Мідянка (Закарпаття), Іван Андрусяк (Київ), Юрій Бедрик (Київ), Андрій Охрімович (Київ), Василь Слапчук (Луцьк), Борис Щавурський (Тернопіль), Віктор Неборак (Львів), Олександр Гордон (Львів), Павло Вольвач (Київ), Ярослав Довган (Івано-Франківськ), Галина Петросаняк (Івано-Франківськ), Маріанна Кіяновська (Львів), Мар’яна Савка (Львів), Наталя Ткачик (Івано-Франківськ), Юхим Дишкант (Остріг)… Я гублюся, бо цей ряд є вибірковим і випадковим. Але маючи за плечима 40-літній досвід «звичайного» читача, тверджу, що твори цих авторів заслуговують уваги не тільки своїм українством, отим феноменом, який витворює внутрішню сутність національного простору, але й умінням ставити питання універсального наповнення.
Українська проза останнього десятиліття є різноманітною у стильовому і змістовому вияві. Хоча доброї, незаангажованої, неутилітарної прози нам все-таки бракує. Бракує епічности в перспективі, бракує пластики мови, бракує героя, якого би читач прийняв за свого. З сучасних українських прозаїків мені цікаві Петро Сорока (Тернопіль) зі своїм циклом щоденникової прози; Тарас Прохасько (Івано-Франківськ) зі своїми ненав’язливими міркуваннями/набалакуваннями на вічні теми; Степан Процюк (Івано-Франківськ) з його бажанням дошукатися психологічних глибин людських взаємин; Олег Соловей (Донецьк) з його надривно-трагічною інтимною відвертістю, в якій вчуваються міллєровські нотки; Олег Ущенко (Івано-Франківськ) з його пародійною гротесковістю; Дмитро Білий (Донецьк) з його козацьким авантюризмом; Сергій Грабар (Київ) з його притчевою метафорикою; Ольга Деркачова (Івано-Франківськ) з її викличним драматизмом жіночого нерозуміння; Григорій Гусейнов з його художньо-документальною панорамністю…
Що стосується української літературної критики, то ситуація тут найскладніша. Зі всіх боків лунають голоси про відсутність критики в українській літературі. Однак парадокс ситуації полягає у тому, що при загальній тенденції свідомого «небачення» критики, осмислення процесів літературного життя проходить. Можливо, не так активно і не так агресивно, як би цього хотілося, але то вже проблема ментального характеру, помножена на загальну методологічну кризу українського літературознавства.
Серед імен критиків, чиї виступи формують уявлення про сучасний літературний процес, варто назвати Ігоря Бондара-Терещенка (Харків/Донецьк), одного із найконтроверсійніших інтерпретаторів межі тисячоліть; Дмитра Дроздовського (Київ) – вундеркінда молодої української критики; Олександра Стусенка (Київ) – іронічно-в’їдливого аналітика …
Це схематичне окреслення головних аспектів сучасного українського літпроцесу є своєрідною заявкою на розмову про великий контекст національного простору, чий естетичний досвід лише увиразнює унікальність і універсальність європейського культурного різноголосся, в якому головною цінністю повинна залишатися Людина …
Що стосується розмов про сучасну українську літературну критику, якої у нас нібито немає, то тут я хочу не те що полемізувати, а поміркувати над проблємою, якої не оминає в сучасному літпроцесі хіба що лінивий. Розпочинаючи від старшого покоління (Володимир Базилевський, Валерій Шевчук, Любомир Сеник) через середнє (Оксана Пахльовська, Оксана Забужко) до підсереднього (Сергій Жадан, Іван Андрусяк) і аж до наймолодшого у часі (Отар Довженко, стронговський etc.), не дивлячись на різні голоси і різні світоглядні й естетичні погляди, всі вони твердять, що критика у нас відсутня.
Почасти мають рацію, бо серйозна критика може існувати у серйозному суспільстві, яке вміє поважати досвід минулих поколінь і тверезо оцінює сучасників, віддаючи їм належне. Українська суспільна і культурна ситуації аж ніяк не спонукають до розважности. А звідси виходить, що в загальному суспільному і культурному хаосі, який переживаємо, все важче звертати увагу на раціональне слово, звернене до когось чи на когось..
У час, коли критика виродилася у критиканство і безвідповідальність, будь-який тверезий погляд на речі, якщо він має сміливість іти проти течії (а хтось із великих сказав, що за течією пливе тільки сміття), виступаючи із критикою певних тенденцій у літературі (не завжди естетичних у своїй основі) чи піддаючи критиці твори окремих постатей літературного процесу (не завжди вартих огляду у контексті історико-літературному), не кажучи вже про сам контекст історико-літературний, – завжди залишається у меншости, і завжди його виступи або ігноруються, або перекручуються.
І скільки би ми не говорили про відсутність критики, що в своїй основі свідчило би про дозрілість суспільства і готовність до самокритики, треба визнати, що у нас відсутнє бажання мати серйозну критику. Бо для неї потрібна не тільки готовність, але й цілий ряд передумов і установлених правил співжиття (чи якщо говорити про літературу, то вона вимагає установлених правил літературної гри і необхідної інфраструктури: культурний національний простір, національна періодика, інтернет, спеціяльні програми, – так звані «гранди», – державного і приватного характерів, скерованих на підтримку діяльности критиків і дієвости критики).
Сьогодні, в силу певних змін, які відбулися у суспільстві й культурі, – одна із найголовніших полягає у відкритості і «забрудненості» інформаційного простору, коли змінюється сама суть критики як мистецтва, покликаного захищати вічні цінності, – критика перетворилася у рекламно-торговельний бізнес, де естетичні вимоги і естетичні критерії, помножені на етичну відповідальність митця ( а критика є мистецтвом слова про слово, на чому я стою і в чому глибоко переконаний), відкидаються як архаїчний непотріб. Клановість видавництв, навколо яких сьогодні здебільшого гуртується автура, не сприймають критику як самостійну можливість і потребу аналітичних інтерпретацій. Самостійної критики і самостійних критиків ніхто не любить. Чи як вдало зауважив Володимир Брюгген: «Критиків ніхто не любить, і в цьому є щось заспокійливе».
Аби не говорити багато і необов’язково – хочу поставити риторичне запитання: що ми хочемо від літературної критики? Адже критика, так само як і художня белетристика, поезія, має свої різновиди, які можуть суттєво різнитися між собою: у відборі матеріялу, у способах його подачі, інтерпретування, мети тощо. Якщо іти за твердженням Івана Андрусяка («Латання німбів». – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2008), що критика – це “підгалузь науки”, то чи знаємо ми, скільки кандидатських і докторських дисертацій про сучасну українську літературу вже захищено у нас, розпочинаючи десь із середини 90-х років минулого століття? Є серед них і добротні роботи, хоча і дискусійні в своїй основі, наприклад монографії Ніли Зборовської “Код української літератури” (2006), Ігоря Бондаря-Терещенка “OSTмодерн: геопоетика, психологія, влада” (2005), Вікторії Сірук “Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років ХХ століття” (2006) чи кандидатські дисертації Олени Корабльової, Світлани Філоненко, Оксани Шевченко, Вікторії Копиці, Тетяни Качак, Анни Харченко... Інша справа, що літературознавство у нас і досі, попри всі спроби вийти за вузькі професійні рамці, залишається локальною дисципліною, де інтереси письменників та науковців фактично не перетинаються. А у тих монографіях і дисертаціях є якраз те, що Андрусяк називає “справжньою аналітикою”.
Я маю змогу переглядати і читати критичні публікації російських і польських авторів, і можу твердити, що в своїй основі наша критика не виглядає аж такою провінційною, аби безапеляційно твердити, що вона у нас відсутня. А скільки книг літературно-критичних статей вийшло за останні декілька років: Івана Андрусяка, Ігоря Бондаря-Терещенка, Олександра Бойченка, Василя Слапчука, Людмили Тарнашинської, Віктора Неборака, не згадую вже свої збірники, а ще книги Тараса Салиги, Віталія Дончика, Миколи Ільницького, Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської, Євгена Сверстюка, Дмитра Юсипа, Олени Логвиненко, Лариси Таран, а ще коли зважити, що маємо талановите поповнення, зокрема Дмитра Дроздовського, Олександра Стусенка та інших, то хіба можна так відмахуватися від набутку, якого вперто не зауважуємо?
І ще: у наших літераторів інколи бувають завищені апетити і завищені амбіції. А тому дуже часто літературна критика є набагато цікавішою (в естетичному і стилістичному планах), аніж нею є сама література. Такого закиду наша література ніколи не зможе прийняти, навіть полемізувати на цю тему відмовиться.
Повторюся ще раз: я не сприймаю тези, що у нас немає критики. Я стверджую, що нашому суспільству просто не потрібна критика як самостійна сфера духовного поступу. А оскільки це так, а це очевидно так, то критика в умовах нестабільного українського культурного поступу і завжди суперечливого у своїй основі, залишається не так відсутньою, як недореалізованою метою недореалізованої (політично і культурно) суспільної потреби.
Якось випадково мені потрапила в руки газетка «Post Поступ” з матеріялом безсмертного Кокотюхи «Культурний фронт: бої місцевого значення» (№2, березень 2009 р., с.12). Нічого особливого у цьому матеріялі немає. Все, як завжди у Кокотюхи: трохи сюжетної інтриги, легке перебріхування фактів, трошки журналістських штампів, фраґменти провінційного епатажу, – і статейка готова.
Я зупинюся тільки на першому опусі нашого бравого детективіста «Карпа – найгірша». Ідеться про літакцентівську відзнаку «Золота Булька», якою нагородили роман Ірени Карпи «Добло і зло». Серед тих критиків, які «дружно вирішили воювати з Карпою» названо й мене.
Мушу розчарувати улюбленого мною співця ірпінських жаб Андрія Кокотюху, – я не голосував за присудження антипремії роману Ірени Карпи. Так само, до речі, як і Роксана Харчук. З тієї простої причини, що книги Ірени Карпи, принаймні поки що, жодного стосунку до літератури не мають. Я не оцінюю художньо-естетичного рівня цих книг, мене це поки що теж не цікавить. Так само не говорю, добрі це книги чи погані. Не це є головним.
Книги Ірени Карпи є складовою книжкової індустрії, яка таки розвивається в Україні (зі всіма перевитратами подібного розвитку). Вони мають свого читача і мають певний успіх у цього читача. Я не виключаю, що Ірена Карпа є професійним знавцем книжкового ринку і добре реагує на його запити. Це її право і її сьогоднішня перевага над тими авторами, які ще не досягли подібної популярности серед певної категорії споживачів книжкової продукції.
Але у нас сьогодні відбулося зміщення акцентів, за тим же Лєрмонтовим, «смешались в кучу кони, люди». Бо поряд з творами художньої літератури рекламується продукція книгобізнесу як продукт художньої творчости. І тоді маємо такий парадокс, коли поряд з романами Оксани Забужко, Тараса Прохаська, Олеся Ульяненка, Степана Процюка, Олега Криштопи подаються «імітації» під художню творчість: писання Любка Дереша, Ірени Карпи, грішить цим Михайло Бриних (а його «Шахмати для дебілів», відзначені за версією Костянтина Родика як краща книга року є взагалі непорозумінням і спантеличенням читачів української літератури) та іже з ними…
«Класичним» набутком книжкової індустрії стали твори Андрія Куркова і Юрія Винничука. Це направду дуже талановиті професіонали і знавці книжкової кон’юнктури. І добре, що вони у нас є. Погано тільки, що їхні творіння видаються за зразки української літератури в її класичному стереотипному сприйнятті і розумінні. Не дивлячись на те, що твори Куркова в перекладі іноземними мовами є в кожному маленькому містечку Європи, вони до літератури стосунку не мають. А введення Андрія Куркова ще й у Шевченківський комітет зводить потуги останнього до квазінаціонального кітчу.
Я в жодній мірі не заперечую літературний хист цих авторів. Але нам вже, нарешті, потрібно називати речі своїми іменами. І не соромитися такого розподілу, в якому немає образи людини, що займається літературною творчістю. Кожен бо має право на свій індивідуальний вибір шляху: хто себе прирікає на непопулярне шукання екзистенційних, психологічних, соціяльних чи ще якихось смислів, а хто задовільняє невибагливі читацькі смаки чи формує такі.
Але у нас поки що все шиворіть-навиворіть: письменники (Медвідь, Пашковський, Іздрик, Портяк, Стефак, Денисенко та ін.) ставляться в одну площину із літераторами книгоіндустрії, – і програють їм у нав’язуванні книжкового стереотипу. Як ніколи тут є доречною цитата з найталановитішого і найудалішого представника книжкового ринку Юрія Андруховича: «Україна є бароковою країною, у ній завжди всього забагато…».
І в цьому «перемішанні» є певний свідомий чи неусвідомлений прорахунок Костянтина Родика, як модератора конкурсу «Книга Року». Бо саме у його конкурсі намішано і перетасовано твори літератури і творіння книжкового ринку. Ще й поставлені вони на одну площину оцінювання.
Тому конкурс, запроваджений «ЛітАкцентом» вигідно вирізняється, бо тут розглядаються твори художньої літератури насамперед. І оголошення володаря Антипремії цьогоріч було формою своєрідного компромісу всіх експертів. А оскільки так відбулося, то це була тільки констатація, що книжковий ринок веде себе агресивніше і доводиться частково на цю агресивність зважати.
На майбутнє треба чітко розмежувати ці категорії книг, не забуваючи, що таке розмежування існувало від самого початку Гуттенбергової книги. Наш Юрій Дрогобич у Вступі до книги «Прогностична оцінка 1483 року» писав:
«Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче,
Дбаючи щонайпильніш про честолюбство і зиск.
Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:
Хай буде користь від них роду людському в житті»…
Гадаю, це добре нагадування давно відомих істин, про які забувати не варто. Інакше особливості національного літпроцесу набуватимуть викривлених форм, що маємо нині, і не хочемо цього позбутись…
Сьогодні майже будь-які ідеологічні проекти в культурі фактично не спрацьовують. Загальні глобалізаційні тенденції по вихолощуванню умів нівелюють національну основу будь-якої культури. Інша справа, що українська культура так і не вийшла за рамці совєтських і постсовєтських стереотипів, власне, вона вже давно готова прорвати межі дозволеного, однак відсутність політичної національної шляхти зводить її потуги до початкового циклу.
Література живе власним життям, чого ніколи не мала і тепер не зовсім усвідомлює, що із нею відбувається. Книжки з’являються, попри всі державні перешкоди, автори ідуть шерега за шерегою, але простір національний звужується, бо потенційний український читач не змінює свого статусу «потенційного» і не зростає кількісно. Остання статистика невесела: кожен другий українець не читає книжок і не має у них потребу. Років 20 тому ситуація була набагато краща, хоча «нечитальників» теж не бракувало. Живе у моєму селі вчителька-пенсіонерка початкових класів, яка за своє життя не прочитала жодної художньої книги. Її аргументація була «залізна»: «Хтось собі вигадує, а я, дурна, маю сліпати?!»
Ситуація останніх місяців загрозлива через плекання економічної кризи (гасло наших політиків: «Бережіть кризу, вона нас годує!»), коли українські видавництва можуть просто збанкрутувати. Себто повернутися до стану розвалу Союзу, але в набагато складніших суспільно-політичних умовах. Окремі видавничі проекти, які існують, бодай заслуговують уваги як «останні хоробрі» в країні «вічних хохлів»…
Проект «Інша література», заявлений восени 2006 року, дещо збалансував структуру сучасного літпроцесу. У цьому його найголовніша заслуга, хоча сьогодні її співзасновники працюють паралельно, майже не стикаючись, використовуючи спільний бренд. Борис Гуменюк займається інтернет-сайтом «Інша Література» і разом із Сергієм Пантюком видає книги у серії під тією ж назвою.
Степан Процюк у тандемі з івано-франківським видавництвом «Тіповіт» (директор Василь Вітенко) започаткували серію «Інша проза», защораз розширюючи межі жанрових блоків.
Першою книгою з логотипом «Інша критика» була книга Євгена Барана «Навздогін дев’яностим», але тоді ще не йшлося про серійність видання, не було запропоновано дизайнерського вирішення книжкової серії. Вже на початку 2007-го проект зрушився з місця і в ньому центральне місце зайняли книги самого ідеолога проекту Степана Процюка. У серії «Інша проза» Процюк видав свій роман «Жертвопринесення» і передрукував роман «Тотем».
Про обидва романи вже немало писалося, у тому числі й мною. Тільки додам, що вихід цих книг у серії змістив певні акценти й на самій постаті Процюка. Він перетворився із людини, яка пише, у людину, яка діє. У час, коли у нас мільйони споглядають, такі одиничні прориви завжди заслуговуватимуть на увагу. Можна по-різному говорити про романи Процюка, казати, що він – творець психіатричного роману в українській літературі чи стверджувати протилежне і твердити, що його писання мало подібні на прозу. Сьогодні такі різночитання вже нічого не змінюють у ставленні й сприйнятті чи несприйнятті творчости Процюка. Він є у сучасному літературному просторі, і з цим треба рахуватися.
Початок серії було зроблено, але не так просто знайти авторів (про кошти взагалі мовчу, бо це зовсім окрема і завжди детективна історія), які би вписувалися у загальний ідеологічний контекст «іншості» та «інакшості». Тим більше, що сам логотип «Інша» вимагав не протистояння (на початковому етапі спрацьовував і цей, до певної міри, рекламний хід), а серйозного творчого рівня, нижче якого не має сенсу опускатися. Наступний хід Процюка був несподіваним. У серії вийшов роман дебютанта, молодого івано-франківського автора Романа Черковського «Фрондео».
Як на дебют, це було зовсім непогано. У романі є все, чим сьогодні спокушається читач: кохання, таємниця, авантюра, містика. Моментами мелодраматичний, але в цілому добре написаний роман.
Завершувався 2007 рік для серії знову Степаном Процюком. Тепер в іпостасі есеїста. Додався новий серійний блок «Інша есеїстика». Книга має назву «Канатоходці». Читаючи зараз книгу Джона Фаулза «Арістос» у добротному перекладі Віктора Мельника, ще раз переконуюся у вдалому називанні книги. «Бути людиною чи людською інституцією – це ніби зобов’язання бути канатоходцем. Він мусить балансувати і мусить рухатись», – це Фаулз. Цей самий принцип ліг в основу Процюкового розуміння канатоходця – людини помежів’я: «Завдяки канатоходцям існує мистецтво, екстремальні види спорту, драматичні та запаморочливі історії кохання і всілякі інші книги рекордів Гінннеса. «Канатників» переважно цікавить не слава (із її аплодисментами, порожнечею і правильною поведінкою об’єкта кумиризації), а повносиле проживання кожної години чи року. Ці акробати і експериментатори кохаються у маргінальному. Нетиповому. Півзабутому. Ексцентричному. Такому як вони».
Без перебільшення, «Канатоходці» – одна із найкращих Процюкових книг. І як така вона лише підкреслює яскравість творчого потенціалу свого автора.
2008 року у серії «Інша критика» виходить книга критичних текстів Івана Андрусяка «Латання німбів». Андрусякова книга є добрим набутком для тих неофітів, які прагнуть скласти уявлення про сучасний літературний процес. І хоча сьогодні постійно підкреслюється, що в Україні немає літературної критики, знаходяться люди, які своєю рутинною і невдячною роботою, заповнюють цю прогалину. Але тут проблема не в окремих представниках цієї професії-покликання, проблема у відсутности системного підходу і розуміння потреби критики. А це вже проблема не одиниць, а цілого комплексу невирішених питань. Тому письменників, які постійно наголошують на відсутности критики в Україні, треба заставляти не тільки «вигадувати», але й аналітично мислити, аби менше плакалися на неувагу критиків.
Завершився цей рік для серії виданням двох книжок прози: Ольга Деркачова «За лондонським часом» і Сергій Грабар «Притчі». Що стосується Ольги Деркачової, то це вже її друга книга оповідань. Перша вийшла теж у видавництві «Тіповіт» 2006 року під назвою «Синдром підсніжника». Мені було трохи дивно, що ця книга якось випала із контексту літературних розмов. А даремно, бо Деркачова є одним із найцікавіших авторів свого покоління, яка працює у жанрі малої прози. Певна епатажність і викличність у змалювання окремих тем (особливо інтимного плану) є у цієї талановитої авторки. Однак, проблема не в епатажі чи свідомому вульгаризмі ситацій, окремих сцен чи вчинків, – проблема у вічній самотності героїв і героїнь Ольги Деркачової, якої вони не здатні подолати. Її герої розірвані між болем і насолодою, не можуть віднайти гармонії, оскільки самі є дисгармонійними шукачами життєвої істини.
Сергій Грабар є першим не-франківським автором цієї серії (Іван Андрусяк живе у Киві, але духом і серцем був і залишається гуцулом). У Грабара це вже 4 книга прози, і він є найбільш досвідченим автором у тому ще сенсі, що його книги вийшли у перекладах хорватською, азербайджанською та мовою фарсі.
Сергій Грабар працює у жанрі прозової притчі. Жанр давній, майже вічний. Біблійні притчі Христа, притчева основа філософії Сократа і Сковороди тільки підтверджують, що це один із найскладніших літературних жанрів. Треба віддати належне Сергієві Грабару. Він знає, про що говорить, для чого і кому говорить. Власне, авторська чіткість світоглядна визначають чіткість естетичну: конкретика ситуації, вчинку, настрою зумовлюють змістове наповнення. Переважно притчі Сергія Грабара балансують на межі поезії та прози (поетичні мініатюри, прозові поези). Ця крихкість форми тримається на міцному фундаменті морально-етичного звучання. Звідси тематична і формальна близькість притч Сергія Грабара до біблійного, сакрального контексту.
Не знаю, яке матиме продовження серія, започаткована Степаном Процюком, а можливо дещо лукавлю, бо знаю про деякі нові проекти, але не розкриваю їх, аби не наврочити.
Головне, що цей проект, що задумувався як ідеологічний, тримає серйозну естетичну планку. За читача треба боротися і його потрібно виховувати. Це правда, яку чомусь не озвучуємо. У проекті «Інша проза» (а тепер ще й «Інша есеїстика», «Інша критика», на часі й «Інша поезія») цей принцип боротьби є визначальним. Бо людина вміє розважатися і без розважальної літератури. Усвідомити себе ІНШОЮ їй ІНКОЛИ, але допомагає література. Добра література. А література завжди одна, – добра або погана, – все інше – від лукавого. Не втомлююсь повторювати цю просту істину. Принаймні, вона дає нам можливість усвідомити, що література таки інша. Література як Інша. Усвідомивши, ми маємо змогу вибирати…
Наш світ хитро побудований. Все ніби щось нарікаємо, але не спішимося вступатися, чіпляємося, мов пиявки, за життя, не відаючи до кінця, що воно таке, се життя, і для чого нам дається. Але ся філозофія не заважає нам прилаштовуватися, аби вижити. Забуваємо при цьому, що ми покликані не виживати, а жити і вдосконалюватися.
Найкраща форма виживання, а говоритиму сьогодні про нього, бо принципу «жити і вдосконалюватися» майже не знаю, а якщо і знаю, то дуже поверхово, втілена у фразі «Чого бажаєте?..». Не вірите? Подивіться самі і переконайтеся…
Ідемо у дитячий садочок, ще не вміємо добре говорити, але вже усвідомлюємо, що старші нас люблять не за так, а через щось і за щось. І ось починаємо хитрити на первісному дитячому рівні: однієї виховательки не сприймаємо і втікаємо від неї, до іншої підсвідомо хилимося, й коли вона приходить на роботу, обступаємо зі всіх боків, чіпляємося за ноги, – такі ми вже великі, – і говоримо стандартну фразу: «Я тебе юблю…», ще не усвідомлюючи, що вона є синоніном іншої, пізнаної нами в дорослому віці…
Відтак ідемо у школу, і знову прилаштовуємося, шукаємо місця, де нам тепло і зручно. Характер виявляємо відразу, але проявляємо його тільки там, де чуємо слабинку. Все згадую одного свого вчителя біології, чоловік був розумний і знаючий. Однак якось повелося у школі так, що з покоління в покоління учні не слухали його, а постійно дразнили, бо він швидко нервувався і тоді тільки кричав. Найдивніше, що опиратися загальному психічному терору учнів проти учителя можуть тільки одиниці. Я не хвалитиму себе, що опирався. Дуже часто піддавався стадному настрою, отому колективному: «Чого бажаєте?»…
В університеті треба вистояти перші два роки, потім ти вже можеш балансувати на межі знаю-не знаю, завжди при цьому отримуючи позитивний результат у заліковій книжці. Тут теж багато чого значило прилаштування. Бо якщо ти не «блатний», то міг добитися авторитету у викладачів або через знання, або через безшабашний характер, або... Все дивувався, чому у моїй групі ніяк не виганяли одного студента, який перші два курси на екзаменах отримував по 2-3 двійки, що автоматично виключало його із числа студентів. Вже потім дізнався, що наш Гриць був, як говорив персонаж кінострічки «Місце зустрічі змінити не можна»: «Есть подозрение мил дружок, что ты у нас стукачок!» Деканат практикував такі послуги, думаю, що практикує і по сьогоднішній день, іншого способу проконтролювати студентів, а через них і викладачів ніхто не придумав…
На роботі найважче, але коли ти умієш «лизати» одне місце начальника, – а такі «лизуни» завжди знаходяться у будь-який час і будь-якому місці, – то можеш бути певен, що кар’єрний ріст тоді гарантований. Знав я одну молоду учительку, що раз у місяць обов’язково заходила до директорки у кабінет, приносячи їй якісь «милі брязкальця», – золоті прикраси, котрі директорка радо приймала. На третій рік своєї праці, а ми прийшли в один час, ця вчителька вже була завучем з позакласної роботи…
Найбільше «лизунів» або ж людців «чого бажаєте» сьогодні бачу в політиці. Такого безхребеття і такого флюгерства треба ще пошукати. Я не буду нагадувати всім відомі і кричущі приклади, але деякі з них так і просяться до коментаря. У моєму райцентрі жила стара вдова, яка була з родини репрпесованих, і наприкінці 80-х активну брала участь у становленні української незалежної демократії на місцевому рівні. А це найважча ділянка роботи і найневдячніша: боротьба за церкви, вибори мера, участь у громадських організаціях… Одним словом, ця жінка користувалася заслуженим авторитетом у містечку. Одне дошкуляло жінці, рідний син, який став депутатом Верховної Ради від біло-блакитних і всіляко підкреслював свою зневагу до національного руху. Жінка до останніх днів свого життя не спілкувалася із сином, а перед смертю заборонила повідомляти синові про дату своїх похорон. Я й досі бачу її синка по телевізії, він уміло критикує помаранчевих буржуа, ні хвилі не сумніваючись у своєму політичному майбутньому.
Але найбільше в останні дні мене вразив колишній міністр освіти, дорогий соціяліст-сільськогосподарник, який у партійній газетці, підписуючи статті, обов’язково додає: «Академік Російської академії освіти». Це з до чого ми дожилися, що фраєруємося власною безхребетністю, власним зрадництвом. І на тлі святкування 90-ої річниці незалежності Польщі вже не дивуюся, що святкуємо 90-річчя національної поразки.
Принцип «чого баєте» має викривлені форми і відразливі в своїй основі. Я не називав їх поіменно, бо ця пошесть сидить у кожному із нас у найнесподіваніші моменти нашого життя. Просто в останній момент зловив себе на тому, що говорячи про нього, непомітно подобаюся сам собі. Як не прикро, але цей принцип живе і в мені, хоча й витравлюю його щоденною боротьбою зі своїм слабким «я»…
Минула чергова річниця ЗУНРУ. Якось вона пройшла тихо у краї. Було покладання вінків, пройшла наукова конференція, видали чергову історичну містифікацію подій. Все. Люди зайняті іншим, забули, що історія – ця псевдонаука, любить викидати із «іванами-забудьками» неймовірні піруети.
А варто було би у ці дні у школах і вищих навчальних закладах, у «Просвіті» й Клубах української інтелігенції організувати публічні читання бодай двох книг про ті обнадійливо-трагічні події 1918 року. Маю на увазі спогади Андрія Чайковського «Чорні рядки» і Лонгина Цегельського «Від легенди до правди». Останній був першим міністром закордонних справ ЗУНР і знав усю «кухню» постання держави на галицьких теренах. Свої спогади Лонгин Цегельський розпочав повчальним зауваженням, яким ми і досі нехтуємо: «Якби уся українська історія була такою правдою, як те, що написано різними анонімними й неанонімними авторами про 1 листопада 1918 р., цебто про державний переворот із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р., котрий став завершенням попередньої довірочної акції та початком Західноукраїнської держави – тоді в нас нема дійсної історії, є тільки плітки і байки, виссані з пальця чи породжені фантазією тих безвідповідальних авторів». А далі Цегельський спростовує інформацію, що організатором цієї акції був Дмитро Вітовський, хоча і віддає належне його військовим здібностям і відвазі: «Вітовський прибув до Львова для керівництва переворотом 30 жовтня 1918 р., коли події 1 листопада вже було підготовлено – і в самому Львові, і краю. Переворот таємно був вирішений провідниками Української національної ради ще в серпні 1918 р., коли ставало ясно, що Австрія не омине катастрофи. Тоді вже на організатора перевороту було намічено поручника австрійської армії Бубелу, людину рішучу, спокійну, врівноважену та дискретну. Вибір цей зроблено о.Йосипом Фолисом, парламентарним і соймовим послом із Львівщини, який згодом помер, не дочекавшись перевороту. І справді саме поручник Бубела, котрий потім став заступником державного секретаря військових справ, зорганізував переворот у цілому краю. Він розробив його детальний план, розсилав таємних кур’єрів по всіх повітах й гарнізонах краю, створив перший штаб у Львові і т.д. Помічниками поручника були сотник Володимир Огоновський та четар Дмитро Паліїв. Самого Бубелу розстріляли більшовики в Одесі (1919 чи 1920 р.)». Так само спростував Лонгин Цегельський і свідому участь січового стрілецтва у «листопадевому зриві»: «Передовсім хибно стверджувати, що думка перевороту зродилася у Січових стрільців. З усією пошаною до їхніх історичних заслуг, як мілітарного вираження наших державницьких змагань ще перед постанням нашої власної армії (себто від літа 1914 р. до 1 листопада 1918 р.), все ж таки мусимо наголосити, що якраз Січові стрільці вели у ті осінні дні 1918-го свою – відмінну – політику, яка, власне, і стала причиною того, що ми втратили Львів. А втративши Львів – центр краю й вузол усіх залізниць – ми вже втратили й край. Оце є історичний гріх січових стрільців, якого ніяк не витерти зі сторінок історії».
Не менш категоричним в оцінюванні тих подій був Андрій Чайковський, який детальніше зупинився на листопадевих подіях на Прикарпатті, зокрема в Станіславові, і який дійшов печального висновку: «Або наша історія є поганою учителькою, або наші провідники такі немудрі, що їхніх голів нічого не тримається».
Думаю, уроки сих достойників все-таки треба не забувати, аби сьогодні знову не «начудити» у черговому «листопадевому зриві» у Державі. Бо відбуваються речі несусвітні й незрозумілі: то призначаються вибори, то таємно вони згортаються, хоча передвиборча риторика з уст окремих політиків і далі триває; то Президент звинувачує депутатів у корупції й зговорі з кримінальним світом, то знову якісь таємні документи-звинувачення так і не розкриваються, а очільник Служби Безпеки, напевне що не зі своєї волі, як вивірка викручується від запитань журналістів; то під загальний шумок світової економічної кризи наживаються «дорогі друзі» влади різних рівнів і в чергове грабується населення країни, то в МВФ беруться кредити у 16 мільярдів доларів на «подолання» кризи, за які розплачуватися доведеться нашим правнукам. Додають неспокою Президентські вибори в Америці, нашій «дорогій мачусі», де Президентом стає швидше всього афроамериканець, що означатиме не тільки зміну політики внутрішньої, але й зовнішньої, а наша «рідна» політична еліта ніяк не зрозуміє, що відбувається навколо: красти – не красти; розбудовувати – здаватися… Одним словом, все як у тому фільмі «Свадьба в Малиновке»: всім зрозуміло, що влада змінюється, але що за горизонтом, – невідомо.
А поки політики на розпутті, прості люди, як і раніше у передчутті поганих змін, закупляють у магазині сірники, сіль, муку, макарони, олію.
Виходить на таке, що черговий «листопадевий зрив» вилиється у черговий вітчизняний хаос. Виникає просте запитання: доки ми будемо сей псевдодержавний гармидер терпіти?..
Останні два місяці, завдяки спільній програмі прикарпатських письменників і обладміністрації (як мені відомо, такий проект є винятковим в сучасних українських реаліях), часто їжджу в райони нашої області на зустрічі із читачами. Люди на місцях до подібних зустрічей ставляться з осторогою: вони ніяк не можуть повірити, що письменники приїжджають до них не агітувати за чергову політичну партію чи кандидата у Президенти, а просто хочуть розповісти про власну літературну творчість, відновлюючи такими зустрічами давню традицію діалогу письменника із читачами.
Враження від зустрічей різні, але є одне загальне враження, яке виніс із цих поїздок, – наш потенційний читач залишається здебільшого ірраціональним і потенційним. Себто, він, як такий, майже відсутній. Люди не знають сучасних українських письменників, не цікавляться і не мають потреби щось змінювати, аби вийти із цього замкнутого кола культурного невідання.
Найбільшу відомість із прикарпатських авторів, справді народну відомість має Степан Пушик, і то більше сприймають його як громадського діяча, колишнього депутата Верховної Ради, котрий брав участь у історичній події – проголошення незалежности України. Однак, і його бренд не завжди спрацьовує. Так, в одному із сіл Рожнятівщини було розвішено зо п’ять оголошень, що на зустріч приїде поет Степан Пушик. У холодний сільський клуб прийшов голова сільради і директор школи. На запитання літераторів (а Пушика з ними не було), чим викликана така байдужість, голова тільки й відповів: «Люди втомилися і озлобилися після повені. Вони не вірять нікому, і нікого не хочуть слухати», а директор школи лише додав: «Ми подумали, що Пушик приїде агітувати за когось, тому й ніхто не прийшов»…
Ситуація складна і сумна. На Коломийщині директор сільської школи розповів, що ситуація із читанням у нього катастрофічна, третина старшокласників читають гірше від рівня початкової школи. Хоча зустрічаються і приємні винятки, в Тисмениці, Отинії, Старих Кривотулах знаходилося бодай декілька дітей не байдужих до літератури. Тоді я собі десь подумав, що поїздки письменників мають сенс, якщо ми на тисячу байдужих знайдемо і додамо творчого стимулу одному літературному неофітові.
Так склалося, що останніх десять днів я був також задіяний в організації зустрічей в Івано-Франківську із польськими літераторами, які відвідали наше місто в рамцях міжнародного проекту «Література без кордонів». Спочатку відбулася зустріч із краківською поетесою Боженою Боба-Дигою, а днями приїхала ціла група краківських літераторів на чолі з головою Краківського Відділення Товариства Письменників Польських (SPP) критиком і літературознавцем панею Габріелою Матушек.
Це була суєтна, але в цілому приємна зустріч, організацію якої за ініціативою івано-франківської НСПУ (голова Василь Добрянський) теж підтримала обласна обладміністрація. Тоді, на зустрічі із паном Василем Гладієм, я підкреслив, що державотворення без культуротворення неможливе, і добре, у принципі, що представники влади івано-франківської десь мають це розуміння, хоча, можливо, до кінця і не віддають собі відліку у важливости такої взаємодії.
Польські письменники були подивовані, що їх прийняли на офіційному рівні, вислухали, поспілкувалися, тоді як в них такі зустрічі із офіційними представниками влади є досить проблематичними, не кажучи вже про те, аби в них так широко підтримулося і книгодрукування, і вирішувалися бодай частково окремі питання соціального захисту письменників з боку представників офіційної влади. Вони давно вже покинуті у вир творчої конкуренції й виживають за рахунок меценатських коштів та переважного видання книг власним коштом.
І це при тому, що польська література є вписаною в європейську кон’юнктуру, і вони ще мають свою нобеліянтку Віславу Шимборську. До речі і Шимборська, і покійний нобелівський лавреат Чеслав Мілош є представниками краківського відділення SPP. Бо там польські літератори розділилися після 1983 року, коли частина із них пішли в опозицію до уряду генерала Ярузельського, залишили ряди Спілки Літераторів Польських, утворивши 1989-го Товариство Польських Письменників. Цей поділ збережений по-сьогодні, бо демократичне суспільство не потребує казармової організації.
Я не буду вдаватися до типологічного зіставлення польської і української літературної ситуації. Бо це питання надто широкі й у своїй основі завжди дискусійні. Однак, є те, що об’єднує польських і українських письменників, – це бажання достукатися до людських сердець, пробивши мур людської недовіри, апатії і байдужости. «Література без кордонів», – це не уніфікація творчих облич у спільний вавилонський тлум. Це вміння розкрити особливості національного характеру, вписавши національний досвід у загальнолюдський контекст. Бо універсальність літератури, попри її національну специфіку, полягає у вмінні і настійному діогенівському прагненні знайти ЛЮДИНУ, пробудити у ній почуття власної гідності і бажання зберегти вічні цінності.
У цьому найголовнішому завданні специфіка української ситуації, так само як особливості польського літературного процесу чи якогось іншого, є подібною і проект «Література без кордонів» залишається не тільки ідеологічним, а моральним і естетичним законом: будити людину в кожному із нас!
Наближається чергова річниця Української Повстанської Армії, але ця сторінка історії, попри всі спроби її реабілітації, залишається однією із найдискусійніших на вітчизняних теренах. Се дивина, що ми не можемо і не хочемо вислухати різні вияви ПРАВДИ. І невизнання УПА на офіційному рівні говорить більше про нашу політичну неміч і невиразність державницьких перспектив, аніж про готовність суспільства іти на компроміси, розуміючи під такими закриті очі на гострі суспільні проблеми.
Пригадую, коли по одному з російських каналів минулого року йшла програма, повністю присвячена українським проблемам, зокрема про відзначення званням героя України Романа Шухевича, то тільки один з молодих російських істориків виголосив раціональну думку, що оцінювати діяльність українських повстанців треба лише з погляду ситуації, у якій вони перебували, – а українці тоді перебували у тій ролі, у якій сьогодні перебувають курди, – тому оцінювати їх крізь призму сучасних стосунків не можна. Однак, до цієї думки не прислухалися, а ще підлив масла у вогонь син Шухевича Юрій, який замість того, аби підтримувати будь-яку конструктивну позицію, неетично з політичного погляду дав оцінку полякам, хоча присутній на програмі польський журналіст так само підтримував УПА.
Роки біжать, все менше залишається учасників тих складних і трагічних політичних конфліктів. І хоча щороку, особливо у нас, проходять якісь урочистості, але правда залишається гіркою, – те покоління, яке зі зброєю в руках захищало Україну, опинилося на узбіччі, воно нікому не потрібне, а лише у періоди політичних загострень, – а Україна тут унікальна, бо вона не виходить із них, – розігрується політиками карта суспільного й історичного протистояння.
Сьогодні я хочу згадати одного з таких бійців, які пройшовши складну життєву дорогу, не розмінялися на дріб’язок і не погодилися на роль опереткових маріонеток. Це не означає, що цій людині було легко і вона не втомлювалася у цьому вигаданому і реальному протистоянні. Але вона вистояла і померла, забута, але не зламана.
Я товаришував із його сином, а крім того ми були й дальніми родичами по лінії його дружини, цьотки Ганьки, і можливо тому він все частіше, особливо на початку 80-х, коли вже сам був на пенсії, а я ще освоював ази філологічної науки, розмовляв зі мною на недозволені теми, – про український повстанський рух, який з підручників історії мені втовкмачували під назвою «бандерівщина».
Вже скільки років пройшло, а я напевне ніколи не забуду історії Гриця Данилюка, якому довелося у 1943 році таємно вночі ховати свого батька Василя, що був розстріляний під час німецької облави в Івано-Франківську. Розповідав мені, як довелося йому, 20-річному хлопцеві, вночі пробиратися до могили, як шукав межи трупами батька, як випорпував його з-під землі, потім таємно привіз у своє село Камінну і там серед ночі поховав на цвинтарі, старанно замаскувавши могилу. Сам після цієї ночі пішов із хлопцями в гори, закінчив підстаршинську школу «Говерля» і був надрайонним референтом з ідеології, мав псевдо «Яструб». Потрапив у полон весною 1944-го, відстрілюючись до останнього. Потім суд у Львові і красноярські табори та поселення. Повернувся додому 1957-го вже із дружиною, такою ж повстанкою і маленьким сином. І коли приїхав у село, то першим ділом пішов на цвинтар шукати могилу батька. Він її не знайшов. І потім всі роки до смерті, приїжджаючи у село, а він проживав у іншій області, ходив з синами на цвинтар з кутка в кут і все повторював: «Десь тут», а потім відходив і вказував інше місце: «Ні, ось тут»…
Пригадую, як у моєму селі святкували 50-річчя УПА. Вже тоді з’являлися люди випадкові, які приписували собі не знати які подвиги, мало що не були зв’язковими у Романа Шухевича. Люди обурилися і не захотіли, аби штрейкбрехери виступали від імені повстанців. І тоді самі люди сказали, якщо хто і має право сьогодні виступити, то це вуйко Гриць. Треба було бачити його на сцені, він не звик до уваги, якось йому було незатишно на тій сцені, але тоді сказав чітко і ясно: «Люди, нам треба бути готовими захистити свою Україну, бо політики нам не поможуть».
Він знав, що казав і знав, що робив. І вмів бити ворога, добре, напевне, умів, бо до смерті так і не був реабілітований. І коли я сьогодні, приїжджаючи в село, приходжу на цвинтар, де лежить вже і мій батько, то приходжу до могили Данилюків. І все мені чується хриплуватий і жорсткий голос вуйка Гриця: «Євгене, то всьо сміттє. Україна – то є головне»…
Вокзали великих міст живуть своїм життям. Тут свій ритм, своя суєта, своє закономірно-парадоксальне битіє. Я ніколи не любив вокзалів, особливо великих, суєтних, брудних.
Не знаю, звідки у мене така неприязнь і якийсь внутрішній острах-несприйняття. З дитинства? Я майже нікуди не їздив, якщо не рахувати частих поїздок у райцентр і один або два рази в обласний центр з екскурсійною поїздкою.
З класу п’ятого я майже щоліта на день-два їздив у Львів. Там навчався мій старший брат. Але запам’яталося мені мало. Вузенькі вулички, скрипучі допотопні трамваї. І моя нога, яка застряла між трамвайними рельсами. Якийсь хвилинний переляк, поки вуйко, – а я їздив з вуйком Остапом, син якого, а мій двоюрідний брат, теж навчався в університеті, – таки витягнув мою ногу, обірвавши хлястик на босоніжкові. Так я і ходив тоді по Львову, – як кривенька качечка, – припадаючи на одну ногу, аби не загубити босоніжок, який перетворився на шльопанець...
Була у мене ще одна знакомита поїздка з Одеси додому. Це сталося відразу після школи, коли я поїхав поступати на навчання. У селі в нас вже років три була якась “пошесть”-мода їхати вчитися в Одесу. Хто її започаткував, – вже не пригадую, хоча, мені здається, що це розпочалося років за три до мого закінчення школи. Їхав я поступати на українську філологію, а подав документи на історичний, оскільки туди стояла менша черга при здачі документів у приймальну комісію. У результаті, я не пройшов за конкурсом, залишився майже без грошей, і добирався додому “на перекладних”. Мені стало грошей на автобусний білет до Хмельницького, а відтак ще залишалося карбованців п’ять, які мені мало вистачити з Тернополя до Бучача. Але як добратися з Хмельницького до Тернополя, я не уявляв.
Приїхав я до Хмельницького пізно увечері, автовокзал із залізничним вокзалом знаходилися поряд, – це ще був старий автовокзал, – то я переліз через якісь великі ворота і опинився на залізничному вокзалі. Якраз надійшов якийсь потяг на Львів, і я впросився у тамбур до провідника. Коли ж під’їхали до Тернополя, у тамбурі зібралися люди, і тільки-но провідник відчинив двері, як я юркнув попри нього, не чекаючи його “благословень”...
Десь вже о 7 ранку я був у Бучачі. І коли сів у автобус до села, зрозумів, що у мене не залишилося ні копійки. А тоді автобусний квиток до села, це кілометрів 16, коштував 30 копійок. Як на гріх, нікого в автобусі знайомих не було, просити у водія я посоромився, і пішов додому пішки. Вже за Требухівцями мене підібрав сусід. І найсмішніше, коли я прийшов додому, то у боковій кишені знайшов ще 60 копійок. Це були новенькі 15-тикопійчані монетки взірця 1978 року...
Київ я вперше побачив влітку 1987-го, повертаючись із дружиною з Німеччини, де ми провели два тижні у її сестри. Враження були не на користь Києва. Сухе, спекотне постчорнобильське літо. Порожній, голий, сірий від порохів Київ. Ми не змогли взяти квитки на Сімферополь, і дві ночі провели на вокзалі. Моя дружина плакала і казала, що хоче до тата. Аж нарешті я знайшов якогось ветерана, якому заплатив 10 карбованців і через нього придбав білети на Крим.
Напевне, моя нелюбов до київського вокзалу залишилася ще з тих часів. Потім добавилися мої поїздки з Києва і до Києва, коли я навчався у академічній аспірантурі. Це були часи непрості і майже фантастичні. Я все тверджу, що моя аспірантура пройшла між двома великими похоронами. Бо поступив я в аспірантуру в листопаді 1989, а через декілька днів відбулося величне перепоховання Стуса, Литвина і Тихого, українських дисидентів. Закінчував навчання у листопаді 1992-го, буквально за два тижні перед тим ховали Івана Світличного. Вже не кажу, що поступав я навчатися за Радянського Союзу, а закінчував при незалежній Україні...
Їздив я тоді багато, два рази на місяць. Перший раз я їхав до дружини у Крим. А другий – до батьків на Тернопільщину. Це були вимушені поїздки, але вони дали мені можливість протриматися “на плаву”. Бо і тесть з тещею, і батьки постійно мене підгодовували. Інакше б я не вижив. І хлопці, з якими я жив у аспірантському гуртожитку, тільки й запам’ятали, як зустрічали і проводжали мене на вокзалі. А ще у мене був великий дермантиновий рюкзак, і я уподібнювався до австрійського солдата із ранцем за плечима...
Саме у цей період я зненавидів вокзали. Вони мені не просто набридли, вони мені остогидли. Цей весь бруд, людська суєта, крики, плачі, дитячі верески, сварки, величезні клунки, розкладена їжа, вокзальні бомжі, нахабні пики міліціонерів, – і запах, специфічний вокзальний запах, – паленої гуми, сечі, поту, – такий собі маленький варіянт смітника...
В середині липня мені вкотре довелося бути в Києві у справах. Оскільки все вирішив до обіду, а діватися було нікуди, та і грошей в обмаль, то я годин п’ять просидів на вокзалі, очікуючи потяга. І знову мені нагадалися рідні і знайомі до болю картини, хоча київський вокзал сьогодні у набагато кращому стані, аніж на початку 90-х. Але мене не полишало відчуття закинутости, самотности, непотрібности у цьому великому всепоглинаючому Вавилоні. Вигляд у якому змінився, але не змінилася суть вокзалу: міліція, люди, бомжі, заробітчани, здавачі квартир, таксисти , носильщики ... Це відчуття не покидало мене у потязі, у автобусі, – бо сталося так, що через брак квитків я добирався додому через Тернопіль. І аж коли зайшов у свою квартиру в Івано-Франківську, я усвідомив, що увесь оцей вокзальний кошмар, нарешті, закінчився... Тільки іноді, коли наближається якась чергова моя поїздка до Києва, я з неприязню і внутрішнім острахом очікую зустрічі із вокзалом...
БИЙ СВОЇХ, АБИ ЧУЖІ БОЯЛИСЯ…
Це не просто одна із найвлучніших українських приказок. Це спосіб суспільно-політичного і культурного життя українства. Його вчорашнього, сьогоднішнього і завтрашнього індивідуального чи колективного боїв. І Україна вже більше не нагадує мені «житницу и здравницу» центральної Європи, а вічну, перманентну прифронтову зону.
Давні китайці своїм ворогам бажали, аби вони жили у часи перемін. Унікальність українців, що вони іншого стану, окрім стану «вічних перемін» і не знали. Зрештою, я вже сумніваюся, що вони взагалі уміють жити у нормальних спокійних суспільно-політичних умовах. Не дай Боже, якби таке сталося, то наші рідні українці ходили би неприкаяними і все шукали би собі зачіпки, аби повернутися до номального свого стану, себто до стану перемін. Пригадує фільм «Людина з бульвару Капуцинів» з геніяльною сценою бійки у барі на самому початку? Ця кумедна сцена є символічним знаком українства, його тисячолітнього «дамоклового меча».
Події вересня-жовтня у нашій країні нагадують мені ще сцени зі старих і забутих нині кінофільмів «Лєнін в Октябрє», «Человєк с ружжом», «Раасскази о Лєнинє». От тільки завершального акорду все не вистачає: немає арешту Тимчасового уряду, ні Керенський у жіночому платті не втікає із Зимового палацу, ні жіночого батальйону смерті не гвалтують обурені більшовики, зрештою, не вистачає і акордної сцени, коли Ілліч у Смольному проголошує із простягнутою (уперед чи просить чогось?) рукою: «Товаріщі, соціялістічєская революція, о которой ми так долго мєчталі, наконец (цікаво чий?) совєршілася!».
Ця перманентна загадка із трьома невідомими («Не вмер Данило, так болячка задавила») все більше і більше переконують мене, що влада у нашій країні не просто є суспільним злом і злочином, влада у нашій країні як така, – просто не потрібна. Люди тисячоліття жили без влади і вміли на неї не звертати уваги. Орали, сіяли, збирали урожай, годували худобу. Ходили до церкви, хрестилися, вінчалися, постили, приймали останнє причастя, і спочивали у Бозі. Як колись сказала моя мама: «Хто там думав про своє минуле ч и майбутнє: жили у праці і вмирали у праці».
У середині ХХ століття щось подібне переживали американці, і коли у них від Великої депресії до Карибської кризи змінилося три президенти: Рузвельт, Трумен і Ейзенхауер, то самі американці жартували: «Рузвельт доказав, що в Америці може бути тільки один Президент; Трумен доказав, що Президентом в Америці може стати кожний дурень (Джордж Буш-молодший цьому черговим свідченням); Ейзенхауер доказав, що Президентом в Америці може стати людина будь-якого соціяльного стану». Якщо Президентом Америки стане Барак Обама, американці подолають ще одне табу, доказавши, що Президентом у них може стати людина будь-якого кольору шкіри…
Українці, на жаль, похвалитися не мають чим. І не мають про кого складати небилиці. Кравчук, Кучма і Ющенко (як мені не прикро це визнавати) не наблизилися до жодного із попередніх визначень, а просто є взірцем українського оксиморону, вічним непорозумінням вічного стану українських перемін. Не будуть кращими і настирливі «претенденти на папаху» Янукович and Тимошенко. Перший не дотягує до образу Миколи І, остання є блідою карикатурою на Катерину ІІ. Освічености першого і розмаху другої їм не просто бракує, вони не знають, що це таке, – освіченість і розмах.
Але оскільки ми, як завжди, на обочині великих політичних і бізнесових інтересів, то найкраща наша реакція буде та, яку продемонстрував нещодавно 102-річний англієць, який і досі працює автослюсаром в якійсь приватній майстерні. На запитання, чи не боїться він нової економічної кризи, яка, мов чума, суне Європою (а будь-яка чума кимось та спровокована), цей чолов’яга спокійно відповів: «Я пережив Депресію 1929-го року, перебув і кризу 1947-го, дасть Бог переживу і цю. Головне, не звертати на неї уваги, і вміти робити бодай щось руками». А наша селянка із Київщини, на запитання журналіста про економічну кризу, забідкалася: «Боженьку ти мій, якщо Вам не стане хліба, то трохи бульби я вам вділю».
Думаю, що реакція старого англійця і київської селянки є найкращою відповіддю тим псевдополітикам, які свої проблєми хочуть нав’язати простим людям. Поки пани чубляться, селяни бульбу садять, встигають зібрати, попри повені і політичну нестабільність, одним словом, живуть і вмирають у Бозі. Все, як і тисячу років тому. «Куме, ви сє ніц не змінили», – казав сусід сусідови. І це найбільша правда, яку нам усім треба пригадати у повсякчассі перманентних політичних півнячих боїв. А ще краще, просто не звертати на них уваги. Що вони, бідні, тоді будуть робити? І до яких дій вдаватимуться, аби привернути нас до свого вічного флюгерства і патетичного фіглярства?..
ЯК УЧИВ КОЖЕЛЯНКО-ЦЗИ...
Есей
2007-го Василь видав свою четверту і, як вийшло, останню поетичну збірку під такою назвою. А поетом він заповідався добрим і залишався таким і в житті, і в смерти.
Ми з ним познайомилися десь весною 1997-го у Чернівцях. Наприкінці березня мав Степан Процюк у місті свій творчий вечір, який організовував Мирослав Лазарук в іпостасі начальника обласного управління культури, а я був за ведучого. З місцевих літераторів прийшли тільки Василь Кожелянко і Сергій Коваль, батько поета Вадима Коваля, який трагічно загинув у січні 1996-го. Я запропонував Василеві дати свої вірші для публікації у своїй рубриці “Мистецькі зустрічі”, яку готував з подачі Григорія Гусейнова для журналу “Кур’єр Кривбасу”.
А вже наприкінці квітня ми зустрілися у Києві. Тоді Спілка письменників організувала якусь конференцію про постмодернізм, чого вона вже не робить відтоді, і на конференцію приїхали молоді літерати зі всієї соборної України. Серед тих виступів, у яких справді йшлося про живі проблеми літературного процесу, був і Василів. Пізніше його опублікував журнал “Слово і Час”, який чи не єдиний у ту пору зорієнтувався на нову літературу.
Тоді й передав Василь добірку своїх віршів, яка з’явилася у червневому числі “КК” 1998 року. Василь вже був автором трьох поетичних збірок, з яких він мені подарував дві: “Білий і рудий” (1994) та “Семибарвний кінь” (1995). Коли ж я запитав, а де поділася перша збірка “Терновий іній” (1994), що вийшла у проекті переможця конкурсу “Гранослов”, то Василь, розсміявшись, відповів: “Ти знаєш, Євгене, коли я повертався додому після “Гранослова”, то добре собі “врізав” і всі свої примірники збірки роздав людям у вагоні потягу”. “І що, вони брали?”, – поцікавився я. “А я їх не запитував”, – знову розсміявся Василь.
А весною 1998-го я знову був у Києві на презентації антології “Іменник” у Києво-Могилянській академії. Отоді мені й подарував Володимир Сердюк примірник “Буковинського журналу” із першим романом Василя Кожелянка “Дефіляда в Москві”, сказавши при цьому, що Василь просив мене прочитати і щось сказати про нього. Вже восени рецензія на Василів роман увійшла у мій збірник літературно-критичних текстів “Зоїлові трени”.
Наступна наша зустріч із Василем сталася у травні 2000-го в Тернополі на святі журналу “Сова”, яке організував Петро Сорока із Василем Ванчурою. Тоді приїхало багато літераторів, ми виступали у якомусь Будинку культури, а потім Сорока нас забрав до себе ночувати. Нас, це мене, Василя Кожелянка і Петра Коробчука. Є у мене світлина, де ми з Василем і Петром Сорокою щось жваво обговорюємо.
Відтак у наших зустрічах із Василем настала тривала павза. Я постійно щось читав про нього і чув із розповідей, але самі зустрічі не випадали. Аж весною 2007-го я прийшов на презентацію книг Василя Кожелянка в івано-франківському кафе “Химера”, про зробив записа у своєму щоденнику від 30 березня, який тут подаю: “Ходив на презентацію книг Кожелянка у “Химері”, проводив зустріч Ципердюк. Сама презентація сподобалася. Власне, сподобався Кожелянко, який себе поводив просто і невимушено. Говорив, здавалося б, якісь прості речі, але з тією правдою інтонації, якій довіряєш...”. Я трошки запізнився і зайшов у кафе, коли презентація вже розпочалася, але Василь, побачивши мене, привітно кивнув головою. Чомусь я не залишився по закінченню презентації, а відразу пішов додому. Так склалося, і не Василь у цьому був виною. Бо я йому завжди симпатизував, зрештою, Василь теж ставився до мене приязно.
Востаннє ми випадко зустрілися наприкінці травня 2008-го біля книгарні “Лілея-НВ”. Я прогулювався із донькою по головній вулиці Івано-Франківська, аж бачу, на порозі книгарні стоїть Василь і усміхається до мене. Ми поговорили десь з півгодини. Василь розповів, що приїхав до видавця обговорювати черговий проект, шкодував, що я не повідомив його, коли був у березні в Чернівцях на зустрічі в університеті, розповідав про творчі плани, – не про книги, цього він ніколи не робив, – а про спільні літературні проекти з Олександром Бойченком...
Йому було самотньо у Чернівцях. Добрий приятель, з яким вони починали входження у літературу, Сергій Пантюк, перебрався до Києва. Так само у столицю перебрався Володимир Сердюк, у співавторстві з яким Василь написав декілька п’єс. Вадим Коваль трагічно загинув в автомобільній аварії. Чи мав він приятелів серед інших чернівецьких літераторів (Мирослав Лазарук, Борис Бунчук, Володимир Вознюк), не знаю.
Жив у дідівській хаті в селі Кам’яна під Чернівцями, де час від часу ховався від усього світу і замикався у собі. У цій хаті зустрів смерть, хоча вже встиг збудувати нову. Кому будував і для кого, – не знаю. Бо жив самотньо із дружиною, дітей у них не було. Про це сам Василь не раз говорив в інтерв’ю і на читацьких зустрічах. Говорив спокійно, видно було, що ця особиста драма вже давно ним пережита і передумана. Тут я добре розумів його, бо й сам із дружиною мав досвід 14-річного подружнього життя без дітей....
Я не буду говорити про ті причини, які привели Василя до трагічної кончини 22 серпня 2008 року, коли в нього зупинилося серце. Не знаю їх, і не хочу знати. Знаю, що коли мені івано-франківський літератор і науковець Олег Гуцуляк незадовго до півночі прислав есемеску з повідомленням про смерть Василя, – я не повірив. Вранці зателефонував Степанові Процюку, а відтак і Мирославу Лазарукові, й від них почув, що смерть Василя – не вигадка і не чийсь злий жарт.
Про Василя ще будуть говорити і згадувати, розказувати правду, творитимуть міфи і розпускатимуть плітки. Це нічого не додасть і не відміне у Василя. Я мало знав Василя. Але завжди знав з найкращої і найсвітлішої сторони. Ця пам’ять і ця вдячність за спілкування із ним і покликали мене до написання цих сумних і елегійних рядків. Бо із Василем відійшов яскравий і талановитий світ його душі. Це вже не повториться. Але до нього завжди можна повернутися. Василь живе у своїх книгах. У прозі, п’єсах, віршах. Їх треба тільки відкрити і прочитати: “на ринку крови вибираю кров // яка таки римується з любов’ю”...
м.Івано-Франківськ
ПАТРІОТИЧНЕ (ОБОВ’ЯЗКОВЕ)
Давно не говорив про патріотизм. Якось соромився і завжди вважав це недоречним. Однак, настає момент, коли будь-які особисті табу перестають бути дієвими. І ти починаєш розуміти, що коли не розпочати цієї бесіди сьогодні, завтра може виявитися пізно.
Я належу до втраченого покоління. Зрештою, винятків тут нема. Просто у когось є це розуміння втрачености або ж воно атрофоване певними чинниками суспільно-політичного чи індивідуального характерів.
Пригадую, як на початку 90-х мої приятелі у Києві, де я тоді навчався, соромилися між собою говорити на патріотичні теми, вважаючи їх знаком пристосуванства. Як тільки-но звучали десь патріотичні промови або ж хтось розроджувався патріотичними віршами, – ішли звідти геть: морального паскудства і патріотичного онанізму, убраного у віршові шати, не терпіли.
Як реакція на цей «купонний патріотизм» – епатаж і деструкція, трагічний оптимізм, хоча і це не було у моді. Але інакшого способу залишатися собою, не влазячи у будь-які рамці псевдополітичних торгів, не бачили.
Я можу вважати, що мені вдалося вистояти у той момент, коли на розмовах про патріотизм можна було заробити дивіденди політичного чи матеріального характерів. Навіть більше, своїми відвертими натяками заробив собі реноме людини незручної. До якоїсь межі це виглядало оригінальним і навіть сміливим. Сьогодні розумію, що цього замало.
З якогось моменту я усвідомив, що є речі незворотні, які не залежать від твого бажання чи небажання. Якщо хочете, це речі з розряду вічних. Як би ми не старалися щось показати чи когось викривити, є поняття незмінні у своїй суті. І тут лише відіграє право людини визнавати їх за такі чи ігнорувати. Деякі з цих понять тут нагадаю: добро і зло, любов і ненависть, життя і смерть.
Я вже не можу і не хочу більше нічого ігнорувати. Споглядаючи сьогоднішні псевдополітичні торжища, яким не видно кінця, смію заявити, що мені набридло жити у КРАЇНІ ДУРНІВ. Оскільки звідси я не маю бажання нікуди виїжджати, бо це земля, на якій народилися і померли мої предки, на якій народився і живу я, на якій народилися і живуть мої діти, то хочу, аби знали мою позицію і навчилися її сприймати. Це напевне один із останніх шансів, коли моє покоління ще може щось змінити в своєму житті і в житті країни, тому і говорю про це відкрито:
– Влада, яка маніпулює ситуацією, ловлячи рибку в мутній воді, завжди приречена на поразку і зникнення, рано чи пізно, але це стається;
– Суспільство, яке терпить злочинну владу, само стає злочинним;
– Людина, яка рветься до влади задля власних шкурницьких інтересів, приречена розчинитися в історії, навіть якщо вона задля примарної метеликової слави спалить сто храмів Артеміди…
Сьогодні ми знову опиняємося на роздоріжжі, як і тисячу років назад. Але за щораз у найкритичніші моменти нам ставало снаги вистояти і вижити, і ніякі ВАВИЛОНСЬКІ ВЕЖІ брехні і облуди не витримували твердости нашої віри.
Я не знаю, чи зможуть сьогодні люди, кинуті напризволяще, повірити у себе і в свою землю. Бо це останнє, що нас ще тримає, і не потрібно забувати легенди про Антея, не дозволити собі зневіритися.
Тому я сьогодні говорю про патріотизм. І не соромлюся цих слів. У час критичної напруги і хаосу політичного, який грозить розколоти Україну і довести її до втрати державности, найкращий захист – це наступ. Триста спартанців царя Леоніда, триста козаків під Берестечком і триста студентів під Крутами доказали, що смерти немає, коли людський дух сповнений віри. Я волію опинитися в ряду чергових трьохсот, бо немає значення, що ти помреш, має значення, чи ти зумів захистити землю, названу Богом і людьми УКРАЇНОЮ…
451* ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ
ХV книжковому форумові у Львові присвячується...
Розпочну з того, що не все так погано в нашому домі. Маю на увазі черговий книжковий форм, який з 11 по 14 вересня відбувався у Львові. Але мені тих декілька днів, коли я був у Львові, все згадувався Рей Бредбері з його реалістичною фантастикою “451* за Фаренгейтом”. Пригадайте собі цей роман, у якому полюють за книгами і спалюють їх, а також полюють за людьми, які хочуть зберегти для нащадків пам’ять століть.
Навіть не знаю, чому мені не йде з гадки американський фантаст, але постійно мене на форумі переслідувало відчуття ірреальности. Можливо, виною зіпсута погода, бо дощило, різко похолодало, а львівська осінь аж ніяк не сприяє споглядальній і милій елегійности. А можливо додалися сюди і якісь враження особисті, зіпсутий настрій через не зовсім веселі пригоди з моїм знайомим літератором. Зате у такій ситуації завжди перевіряється людина на “вшивість”, і я не розчарувався в ще одному моєму знайомому літераторові, хоча, можливо, хтось і розчарувався у мені.
Однак, про Форум. Людей, як звикле, багато, але не так, як було у попередні роки. Відчувалася якась “втома матеріялу”: організаторів, письменників і потенційних читачів. Хоча зовні все виглядало досить пристойно. Взяло участь більше 260 видавництв, були представники декількох видавництв польських, здається, навіть було одне німецьке, торгували і російськими книгами, але чи були російські видавництва, якось не помітив. Телефонував мені у суботу мій добрий знайомий, професор Яггелонського університету у Кракові Ярослав Поліщук, який мав презентацію у бібіліотеці ім.В.Стефаника своїх двох книг (“Пейзажі людини”, “Література як геокультурний проект”), і говорив, що мені пощастило більше, бо я був перших два дні, а йому залишилося споглядати “залишки” дійства. Насправді, він нічого не втратив, бо всі дні форуму виглядали “залишковими”.
Як звикле, наприкінці першого дня у Львівській опері проходило урочисте відзначення кращих книг Форуму. Все як завжди. Тільки й того, що Головний гість фестивалю і організатор урочистої частини епатажний режисер Роман Віктюк вивів на сцену ... свиню. І як в’язалася свиня із хвилиною мовчання за Юрієм Покальчуком, мені важко уявити...
А Гран-прі отримала новинка від столичного видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” “Вільям Шекспір. Гамлет, принц данський” – у перекладі Юрія Андруховича та з ілюстраціями Владислава Єрка. І тут все би нічого: і автор класик, і перекладач незлецький, і художник талановитий, і видавництво гарне. Але у це нагородження вкралася ложка дьогтю, – у списках найкращих книг Форуму названого видання не було, і члени Журі за нього не голосували. Тому я не знаю, для чого збирали Журі, для чого визначали 15 найкращих книг Форуму, аби потім все зробити по-своєму. І Андрухович із Малковичем тут виявилися не в найкращій ролі. Не знаю, для чого їм це було потрібно. Хоча, напевне що для журналу “Комерсант”, який оприлюднює лики найвпливовіших людей України, де зі всіх письменників є два названих Герої Форуму.
Серед тих презентацій і виступів, які бачив я, мені запам’яталася презентація Альманаху “Літакцент” (www.litakcent.com) яку у Львівському університеті проводили головний редактор інтернет-сайту Володимир Панченко та видавець Юлія Олійник (київське видавництво “Темпора”). Це один із альтернативних літературних сайтів, демократичних і відкритих, який розпочав свою роботу восени 2007 року. Також тут проводиться альтернативний конкурс “Краща книга року”, і вже у січні 2009-го будуть оголошені переможці, а також і невдахи, для останніх придумана премія “Золота Булька”.
Добре продавалися книги Марії Матіос, зокрема успішною була презентація її нової книги “Москалиця”. Як завжди на рівні виглядало видавництво “Ярославів Вал”, де серед інших новинок були й книги Михайла Слабошпицького “Марія Башкирцева”, “Веньямін літературної сім’ї” (про Олексу Влизька).
Серед івано-франківських видавництв найцікавішими видалися новинки “Тіповіту”, який започаткував серії “Інша проза” (вийшли книги Степана Процюка, Романа Черковського, Ольги Деркачової), “Інша критика” (збірники Євгена Барана, Івана Андрусяка), “Інша есеїстика” (збірник Степана Процюка). Тут же продавалася книга публіцистики Михайла Сидоржевського “Туга за свободою”, автор якої сьогодні є головним редактором “Літературної України”.
Тернопільке видавництво “Астон” серед іншого презентувало два числа чортківського часопису “Пектораль” (головний редактор Володимир Погорецький) та краєзнавчий довідник “Чортківщина” упорядник той же В.Погорецький). Гарно себе зарекомендував на Форумі часопис “Тернопільський ОГЛЯДАЧ” (головний редактор Петро Сорока).
Звичайно, що всіх книг не перелічиш. Не перелічиш і всіх видавництв. Добре, що вони все-таки є. Бо найголовніший сенс Форуму, попри презентаційний контекст видавничих новинок, – це Людське Спілкування. Щире, відкрите, безпосереднє.
Кого тут можна було тільки побачити! Крім названих, Григорій Гусейнов, Роман Іваничук, Микола Ільницький, Тарас Салига, Ніла Зборовська, Олександр Сич, Олександр Гордон, Петро Іванишин, Олег Баган, Ігор Павлюк, Петро Коробчук, Тарас Федюк, Віктор Мельник, Володимир Моренець, Андрій Курков, Олесь Ульяненко, Дмитро Стус, Сергій Грабар, Іван Лучук, Марія Шунь, Олександр Клименко... Не кажучи вже про “бренди”, які набивають оскому і не завжди є приємними співбесідниками, не згадуючи про їхні літературні набутки.
Коли вже повертався зі Львова, чомусь напосівся на мене образ Бредберівського пожежника, який переслідував і спалював книги Можливо тому, що попри всю суєту і присутність якихось там VIP-персон (Луценко, Кириленко), відчувалася втома і невиразність українських перспектив. А можливо, це тільки наслідки львівської дощової погоди. Хотілося би вірити про останнє...
На початку 80-х був такий радянський фільм у 2-х частинах з Олександром Калягіним у головній ролі. Я вже не пригадую жанру, чи то така собі філософська комедія, чи ще якась біда. Але пригадую, що в основі сюжету лежала абсурдність ситуації, у яку потраплять, чи в якій живуть, чи якою живуть головні герої. Там було намішано всякого, – від смішного до трагічного, а ще обов’язкова російська “достоєвщина”. Щось там герої шукають, щось їх там мучить, і щось там їм не дає спокою світло прожити свої дні.
Як правило ми не любимо дивитися такі фільми. Вони малозрозумілі нам. Та і втомлюють своєю латентною життєвою філософією. Нам подавай комедію, мелодраму, а ще краще бойовик. Бо отого прихованого внутрішнього страху, яким наповнені і яким сповнені, так до кінця і не позбувшись його, – нам вистачає по саму зав’язку.
Непомітно проминуло літо. Кожен його провів так як зміг і як дозволили йому власні заощадження. Знаю багатьох людей, які відпочили у Туреччині (Анталія) і хвалилися перебуванням у чотирьохзіркових готелях з відповідною обслугою, до якої у нас ще довго йти, принаймні тих дванадцять п’ятирічок, за які щасливо розповзлася по швах радянська система, нас можуть цілком очікувати й зараз, аби ми “доповзли” до щасливої і ситої Європи. Хтось відпочивав у Криму, хтось у горах (золота мрія під назвою “Буковель”), а хтось... О, тому “хтось” ми чорно заздримо і внутрішньо ненавидимо, а почувши у новинах якісь повідомлення про чергові скандали чи трагічні фінали, тішимось і кажемо вголос або про себе: “Таки Бог є”. Так ніби Бог тільки для того й існує, аби карати непослушних...
Склалося так, що я просидів літо частково у місті, частково у селі. Липневу повінь я пересидів у Франківську. Правду кажучи, боявся залишати квартиру, бо не знав, чого можна очікувати від несподіваних природних катаклізмів, помножених на людську глупоту, бездушність і захланність...
Звичайно, що я не сидів в очікуванні “манни небесної”, читав книги, писав, як один знайомий мені колись говорив, “щось своє”, думав, що би то придумати, аби зробити такий-сякий ремонт у квартирі, зустрічався з приятелями на каві чи на пиві, – одним словом активно проводив літо. І коли я вже готовий був дякувати Богові, що літо, у принципі, склалося непогане і моментами навіть вдале, завершилося воно для мене драматичними акордами. Спочатку пізно уночі прийшла мені есемеска від знайомого, що на 52-му році помер письменник із Чернівців Василь Кожелянко, не витримало серце. Я не повірив і аж вранці вирішив зателефонувати кільком знайомим і, на жаль, отримав підтвердження цієї сумної новини. Василя я знав більше десяти років, колись навіть у своїй авторській сторінці знайомив із його віршами читачів “Кур’єру Кривбасу”, а потім першим писав відгука на його відомий вже сьогодні роман “Дефіляда в Москві”, тоді для “Буковинського Журналу” це була неабияка сміливість наважитися надрукувати подібного роду прозу.
На похорон Василя я не поїхав. Зрештою, я починаю уникати похоронів, не тому, що боюся цього ритуалу. Одначе, щось є у християнській традиції похоронів “садомазохістичне”, і я з розумінням ставлюся до позиції покійного Юрія Шереха, який ніколи не ходив ні на чиї похорони.
Того дня, а це якраз випало на День Незалежности, я з колегами-літераторами поїхав у Лолин на свято Франкової поезії. І хоча цілий день мене не полишала думка про Кожелянка, я говорив про інше, – про життя, яке перемагає смерть. І був вдячний і колегам, і лолинцям за те свято, “яке завжди з нами”.
Коли ж увечері повернувся із Лолина, мене чекала ще одна звістка про похорони, які я аж ніяк не міг оминути. Зателефонував мій двоюрідний брат і сказав, що помер його тато, а мій хрещений батько.
Вуйка Михайла я бачив на Зелені свята ще цілком на вигляд здоровим, він тільки жалівся на ноги. Але ми не дуже дивувалися, все-таки вуйкові пішов 81-й. А коли на Спаса знову приїхав зі своїм братом до цьоток, рідних татових сестер, і вуйка, то вже побачили зовсім іншу людину, яка стояла на порозі вічности. І на жарт мого брата, що то вуйко надумав хворіти, коли незабаром Празник у Селі, на Успення Богородиці, і не буде з ким випити, – вуйко Михайло лише сумно похитав головою і прошепотів:”Не годен я, хлопці”...
Наступного дня я знову був у вуйка і так склалося, що заносив його на руках до хати. Він ще зміг з допомогою цьотки Зоньки вийти на вулицю, а до хати вже не стало сили іти. Тоді я подумав, що віддаю борг вуйкові, який тримав мене на руках до Христа, а тепер я його тримаю, мов малу дитину. Тільки й тої різниці, що у нього майбутнього нема.
Ховали вуйка у понеділок, і я проніс з хлопцями гріб з тілом вуйка від хати до цвинтаря, це десь півтора кілометра, й опускав у яму. Це найменше, чим я міг віддячити вуйкові. Коли мене хотіли підмінити, я відмовив, пожартувавши: “Вуйко буде мені винен”, а мій брат зразу прокоментував: “Буде довше чекати”...
Неминуче наближається Перше вересня. І я цього року веду в школу аж 2-х школярів: сина у Четвертий клас і доньку – в Перший. Рівно 40 років тому я теж ішов у Перший клас. Якесь замкнуте коло, Прохіндіяда або Біг на місці. А між ними зустрічі і втрати. І чим більше тобі років, тим більше втрат навколо. Добре, що про це ще не здогадуються мої діти. А відтак, не має чого особливо печалитися і мені, – у мене ще багато кіл попереду, себто я ще планую не один рік “топтати воду в клиню”. Принаймні, так собі думаю...
Ми полюбляємо балакати про різні види залежності людської: від наркотиків, від алкоголю, від куріння, від влади, від грошей, від жінок... Одним словом, від чого ми тільки не залежимо, зате вільно і з приємністю віддаємося забаганкам, інстинктам, поклику плоті, примхам... Але чомусь майже зовсім не говоримо про ще один вид залежності, – порнозалежність. І тут розмови, як правило, або не ведуться відкрито, або ж ведуться на рівні анекдотів і приватних чоловічих вульгарних підколок: “Ну що, др...ш?”. І єхидно, зі знанням справи усміхається цей підкольщик, бо сам має потаємного мастурбаційного стажу від першої підліткової ерекції...
З відкритим доступом до Інтернету ця залежність перекочувала у підліткове (тінейджерське) середовище. І тут не залежить від статі, тут ідеться про саму приховано-нестримну хіть, яка тебе виїдає зсередини, і ти не можеш її противитися. А не можеш опиратися, згадуєш давню, знову ж таки вульгарну пораду: “Не можеш уникнути гвалтування, розслабся, – і отримуй задоволення!”
Це серйозна медична проблема і психологічна хвороба, – постійна потреба споглядати різні форми статевого совокупляння, власне не акту чи там тобі сцен з Камасутри, а совокупляння, грубого, дикого, збоченецького... Скільки хворих у нас? І хто признається, що він хворий? Я? Ні, що ви?! Я про це пишу!
Пригадую, як на початку 90-х порнофільми відкрито показували по кабельних приватних каналах, які тільки-но зринали. Це було у Криму, я наїжджав щодватижні із Києва, де вчився в академічній аспірантурі, “на побивку”, до дружини, яка жила з батьками в одному із курортних містечок. І ми довго з дружиною не могли спокійно заснути, бо мій покійний вже тесть дивився оці нічні любовно-трахальні саги. Він сидів у залі, де ми спали, схрестивши руки на столі, а між ними, – руками, – мирно спав кіт Мурчик. Коли завершувалася чергова порція чоловічого стимуляційного снодійного, тесть поважно вставав і йшов ... спати. Якби ці фільми показували в часи його молодости, моя дружина точно б не була другою і останньою дитиною у сім’ї...
Перший фільм з порнографічними відвертими картинами “Калігула” ми дивилися у своїх колег, молодого чоловіка і жінки. І досі пам’ятаю той внутрішній сором, який скував мене, коли на телеекрані розгорталися сцени в імператорському гаремі і любовні пристрасті двох лесбійок, якими закінчувалася перша і розпочиналася друга серія фільму. Вже пізніше, у якийсь з моментів, мені ці фільми просто набридли, і я не звертав на них уваги, бо десь впіймав себе на думці, що мені стає замало жінки під боком, а потрібний стимул. Я змусив себе відмовитися від частого перегляду порнофільмів, бо зрозумів, що це затягує і позбавляє волі.
Сьогодні порноіндустрія перебуває на підйомі. Прочитав нещодавно, що тільки минулого року українські порнозірки заробили близько 700 мільйонів доларів. Також ми постійно чуємо у новинах про якісь “гарячі”, проблемні ситуації у цій царині. Порившись в Інтернеті, я знайшов матеріали про декількох порнозірок, цікавих і по-своєму повчальних.
В Росії одна із найпопулярніших порнозірок, яка не заховалася за псевдо, а відкрито назвала своє ім’я, – 23-річна Олена Беркова, до речі, родом з України. Вона знялася, як мінімум, у семи фільмах, – до речі у скандальному фільмі “Юлія” грала роль доньки нашого прем’єра Женєчки, в іншому – роль молодої Алли Пугачової. Двічі вдавалася до суїциду, востаннє у лютому 2007-го вискочила із 6 поверху, дивом залишилася живою. Двічі була заміжньою, хоча другий чоловік, пітерський бізнесмен, повернув її у порнобізнес. Сьогодні вона володіє чотирма шлюбними агентствами, виступає як поп-співачка (має у своєму доробку альбом “Це просто секс”), і подумує про політичну кар’єру,– одним із її бой-френдів є Діма Гризлов, син відомого російського політика. Хоча для цього їй потрібно змінити громадянство, – вона все ще громадянка України.
Принцесою Сучасного Порно вважають 20-річну американку Сашу Грей (Sasha Grej), яка має декілька престижних нагород у царині порнобізнесу (AVN 2007 за кращу сцену групового сексу на екрані і AVN 2008 як краща порноактриса року і за кращий оральний секс на екрані). Сама Саша заявляє, що у неї немає жодних табу: “Хіба що ... я не збираюся займатися сексом з дітьми і тваринами”. До кінця року Саша збиралася ще заробити близько 150 тисяч, – інтерв’ю вона давала у вересні, – на жаль вона мала невеличку відпустку ... підчепила гонорею... На запитання, чому вона пішла у порно, Саша відповіла: “Це класно!”. На сьогодні вона є чемпіонкою генг-бенг (це коли багато чоловіків і одна жінка; Саша і тут рекордсменка, вона мала одночасний секс із 15 чоловіками).
Нарешті, 28-річна Bridget the Midget (Бріджіт Карлик), – одна із найпопулярніших зірок інді-порно. До 4-літнього віку перенесла 13 складних операцій, аби змогти ходити. За останній рік знялася більше, ніж у 40 порнофільмах (її ріст 120 см, вага 35 кг). Ії запрошують на сторінки “Playboy” і “Esquire”, вона створила власну лінію одягу, співає і займається театральною боротьбою.
До речі, ніхто із цих трьох порнозірок не вважає себе шльондрами і обурюються, коли на вулиці їх зачіпають чоловіки із вульгарними пропозиціями. Кожна із них хоче мати сім’ю і дітей (Беркова і Саша про це неодноразово заявляли). Кожна із них є розумною жінкою, начитаною, обізнаною. Кожна із них вважає свою участь у порнофільмах не більше як тяжкою, виснажливою роботою. І кожна вірить, що вона зможе повернутися до нормального життя.
Одного ці жінки ніколи не визнають, що доля кожної із них по-своєму трагічна. Навіть вдала політична кар’єра, як це маємо на прикладі італійської порнозірки Ілони Сталер (Чічолліна), чи кінокар’єра як це знаємо на долях Мадонни, Сильвестра Сталлоне чи Анджеліни Долі ( остання хоча і не була порнозіркою, але в підлітковому віці вела досить розгульний спосіб життя, про що признавалася в інтерв’ю) не захищає їх від спустошення і порожнечі. Від вічної зневаги чоловіків і жінок. І не має значення, як ти потрапив у порнобізнес. Має значення, що ти перейшов табу. Знехтував законом, який робить нас, власне, людьми. А тому, як би порнозірки не виявляли своєї зневаги до суспільної думки, – вони завжди будуть ізгоями суспільства. Хіба що ми узаконимо цей бізнес і зрівняємо порнозірок у правах із політиками.
Поки цього не стається, кожен має право власного морального вибору. Але нехай не забує про порнозалежність. Ця хвороба підступно роз’їдає основи сім’ї. А значить, основи майбутнього нашого з вами життя.
