ВІЙНА ДОМОВА...

            Один із перших художніх творів про війну Богдана Хмельницького написав польський поет Самуїл Твардовський, і називалася ця поема “Війна домова”. Часи змінилися, а разом з ними й ми. Востаннє “війну домову” спровокували більшовики у 1918-1920 роках. Вони домоглися свого, і встановили своє панування. Ми ще й сьогодні випльовуємо відголоски тієї війни: чи то на рівні провокацій квазіідеологічних, чи то на рівні “блукання” геополітичного. Не кажучи вже про людських фактор. Та війна, як і будь-яка інша, пролила багато крови, своєї і ще раз своєї, бо на війні домовій чужої крови не буває.

            Сьогодні “війни домові” локалізувалися, і проводяться на різних рівнях, від індивідуального до суспільно-політичного. Десь восени минулого року я був заскочений “війною домовою” професійною, яка розгорнулася у стінах Прикарпатського  університету, Прикарпатського та ще й національного, який і досі у народі називають педагогічним інститутом. Маю на увазі той конфлікт, пов’язаний із директором Юридичного інституту. Просто, сьогодні у місцевих новинах я почув заклик виконуючого обов’язки директора інституту до студентів, аби вони поверталися на пари. Виявляється, студенти й досі страйкують. Говорю досі, бо вперше я випадково побачив т.зв.страйк десь у листопаді минулого року. Йшла гурма студентів із транспорантами, на яких писалися відповідні гасла на захист Великого Директора і завзятого Юристи. Поряд крокували пригнічені викладачі, й коли серед них я побачив одного знайомого, то й запитав, у чому справа. “А хіба не бачиш, змушують страйкувати”. “І що, – запитав я. – відмовитися не можна?”. “Працювати всім хочеться”, – відповів знайомий, і пригнічено, щоб не сказати приречено, поплентався за студентами.

 Потім я був свідком сцени, коли в інтернет-клуб, де я сидів, прибігло зо п’ятеро студентів Юридичного і вголос розповідали про те, що їх не пускають на пари під виглядом підтримки позиції Директора у конфлікті з Ректором. Суть конфлікту мене не цікавить, зрештою, як і сама война. Бо Університет “виплекав” собі це протистояння, випестував його. Кадрова політика тут завжди мала викривлену форму. То ж має те, що хотів. Бо як інакше сприймати ситуацію, коли закривалися очі на явні порушення процедури (чи це з обранням на посаду професора: коли у вівторок Рада проголосувала, аби Юриста було обрано на звання прохфесора, а у п’ятницю у нього вже був диплом); чи це закриття очей на явні порушення трудового законодавства (коли неугодні викладачі під тієї чи іншою причиною звільнялися чи їх звільняли); чи це наявні і приховані ознаки корупційного характеру: а на Юридичному завжди щось таке траплялося: то студент викинувся з вікна, доведений “дебелізмом” викладача, то заочника нібито за несплату навчання виключали: нещодавно мені розповідали один такий факт, що студент-заочник заплатив за навчання, але забув написати заяву (чомусь методист не нагадав), коли ж батько прийшов до Дирекції, йому пообіцяли розібратися. Але найдивніше було потім: виходячи із дверей Інституту цей батько почув позаду себе міркування вголос якогось невідомого чоловіка про те, що ось поновлення дитини за несплату обійдеться йому (це міркування вголос) у 3 тисячі “зелених”. “Що? Що? – перепитав цей батько, оглядаючись. “Нічого, вибачте, це я про своє”... Ось так, не менше і не більше.

Але дивне не це. Питання в іншому. Юридичний інститут нібито хоче відокремитися від Університету. Зрештою, хто не хоче самостійности. Відкидаю вже те питання, що сам Інститут створювався як підрозділ Університету (колись один із проректорів, людина розумна і передбачлива, говорив на Раді, що відкриття Юридичного факультету є міною уповільненої дії під міцністю Університету як самостійної навчальної одиниці). Але якби ж то так. Вся справа у тому, що Юридичний інститут, як кажуть, прагне перейти у підпорядкування Юридичної Академії, почесним Директором якої є всім нам відомий Сергій Кивалов. А саму ідею, твердять, готовий підтримати “великий мікрохфоновець” Іван Плющ. Де тут правда, а де плітки, – розібратися важко. Але той факт, що у це протистояння втягнуті студенти, майбутні “законники”, викликає щонайменше громадянське обурення. І ми хочемо називатися демократичною країною з верховенством права, якщо саме право є неправим?!.

Коли я споглядаю такі картини, мені хочеться вити. Бо так чи інакше, працюю я в цьому закладі чи ні, байдужа мені ця ситуація чи я задіяний у ній, але це безпосерднім чином чіпляється моєї етичної і професійної репутації. Тому я і говорю про це вголос, хоча міг би й промовчати, як це робить більшість. І в принципі, правильно робить. Бо завжди після будь-якої війни настає отверезіння. Настає моторошна тишина, яка проникає в усі шпори і закутки, від якої неможливо заховатись, і тоді ти починаєш розуміти, що найстрашніша хвилина – це не запекла атака у битві. Найстрашніша хвилина настає відразу після останнього залпу війни. Вбивча тишина, яка чимось незворотнім нагадує передсмертну порожнечу, яка втягує тебе і ти не можеш їй опиратися. І тоді залишається встигнути згадати єдине: кожному буде по вірі їхній. Безвірних все одно  пожере морок. Навіть тих, які сьогодні втішаються своєю здатністю маніпулювати молодими умами...

            Лютий 2008