?

Log in

No account? Create an account
ВІД ГОРАЦІЯ ДО СОДОМОРИ...
pokyrys
Після річної перерви ми повертаємося до Шевченківської премії зі спробою бути інакшими. Проба грошей не коштує, - кажуть в народі. Але відповідальність велика. Не знаю, чи всі члени комітету її усвідомлюють. Думаю, що все добре розуміють, і розуміють, щó поставлено на карту – довіра.
Ми мусимо змінити своє уявлення до творів, які відзначаємо преміями, в тому числі й Шевченківською. Суть не в безконечній еволюції, яка відсутня. Суть в індивідуальному вростанні в естетичний простір, яке стає складовою національної культури. Не більше, але й не менше.
Ми повинні прийняти цю аксіому, інакше постійно будемо в ролі дітей, які не задоволені батьківським подарунком, бо уявляли собі його інакшим.
Таке розуміння позбавить письменників зайвого тиску і поставить ту планку, яку не кожен з літераторів годен перейти – планку естетичного. Бо маємо й зараз випадки, коли літератори-ремісники, а вони є і будуть, і проблема не в них, а в розумінні їхнього місця, не можуть зрозуміти, чому їхні твори не можуть претендувати на найвищі літературні відзнаки, адже вони пишуть «не гірше»…
Про цьогорічних номінантів не говоритиму багато. З тих, що вийшли в Третій тур, скажу, що до жодного з них нема претензій. І Малкович, який Іван, і Портяк, котрий Василь, і Яцканин, також Іван, і, нарешті, Содомора, котрий Андрій, кожний по-своєму вартує, аби його літературний досвід був відзначений. Я не казатиму, хто кращий, хто гірший. Вони усі ріжні. І причини, чому вони дійшли до останнього Туру – ріжні. Але, що тішить, більшість причин – естетичного характеру.
Свій читацький голос сьогодні віддаю Андрієві Содоморі. І не тільки тому, що він львів’янин (тут я би мав швидше підтримувати Малковича і Портяка – обидва прикарпатці), а, насамперед, тому, що є перфектним перекладачем з давньоримської літератури із 55 літнім перекладацьким стажем.
Про творчий шлях Содомори вийшла книжка есеїв Богдана Дячишина «Крихти живого часу Андрія Содомори» (К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.). Ця книжка не так аналітична, як пристрасно-емоційна. Але чесна. Я симпатизую такій читацькій чесності і категоричності. Можливо, тому, що сам до неї схильний. Одну з емоційних оцінок зацитую: «Андрій Содомора упродовж усього життя дозбирає крихти живого часу. Черпає натхнення з усього, що його оточує, окрушини часу втілює в слово. Надихається, зокрема, й атмосферою давнього Львова. Тому навіть сам Львів якоюсь мірою сприймаємо крізь призму поетичного бачення письменника».
Попри сюжетну і стилістичну простоту , книжка Богдана Дячишина є чи не першою ластівкою щирої і чесної читацької підтримки автора, чий досвід вже є канонічним. Ми «забавилися» в літературних «героїв і персонажів» так довго, що втратили відчуття реальности. А воно, це відчуття, до банальности просте: письменник працює зі словом і слово змінює письменника; якщо цього взаємовпливу немає, немає потреби говорити про щось чи когось, як про явище літератури.
Андрій Содомора, попри свій перекладацький талант, є одним із найчутливіших письменників. Він чує Слово. Багато письменників пишуть, але не чують Слова. Я не знаю, чому так відбувається, і не збираюся нікого звинувачувати. Я просто дякую Андрієві Содоморі за неймовірне чуття і моральну відповідальність за виголошене Слово.
Багато письменників втратило відчуття міри. Все, що хочемо, те кажемо. Все, що не відчували, прописуємо і описуємо. А якщо нам бракує делікатности і такту, то ми є вульгарні й нікчемні, зате, нібито, сміливі. Насправді, невиховані й недалекі. Знову повернуся до Богдана Дячишина, цього разу до його книжки «Пережите – перечитане» (К.: Ярославів Вал, 2016. – 264 с.): «Згадав Климента Александрійського: „Писати в книжці про все – однаково, що залишити меч у руках дитини“».
У книжці «Афористичні етюди» (Львів: Апріорі, 2016. - 360 с.)  Андрій Содомора серед 106 афористичних висловів латинською мовою розмірковує і над таким: „Qui videt, is peccat…“(„Хто бачить, той грішить“). Здається, це вперше, в такій виваженій класичній формі письменник нагадує основний принцип писання: не зіпсути, а привідкрити: «Отож, варто було тому „першому“ переступити неписані закони доброзвичайності – й годі вже перекрити дорогу тим, хто залюбки йде на переступ“. Від переступу важко втриматися, сливе, неможливо, але якщо не робити жодної спроби, то гріш ціна словам. А що вже говорити про сучасну літературу, в якій, коли нема блуду, то нема й про що читати…
«Поезія. Проза» Андрія Содомори, вибране, яке вийшло ще 2012 року (Львів: Літопис. - 2012. – 720 с.), продовжує традицію Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, - традицію довершеного поезописання. Бо і в своїй прозі Андрій Содомора – поет. Довершений майстер художнього слова. Чи це у спогадових новелах, образках і медитаціях. Чи в «Думках» - по-содоморівськи виповнених і лаконічно вивершених. Чи в романі-есе «Під чужою тінню», де автор ділиться спогадами про початок свого перекладацького шляху, пов’язаного з навчанням у Львівському університеті, а відтак працею в медичному університеті.
Я не знаю, який Содомора мені імпонує. Содомора –перекладач. Содомора – поет. Содомора – прозаїк. Содомора – мемуарист. Содомора – мініатюрист. Содомора – творець афоризмів. Чи Содомора – ловець Слів.
Але я знаю найголовніше, Андрій Содомора – серед тих творців української культури, яка спирається на латинську строгість і латинську довершеність фрази, і яка в своєму канонічному вияві є неперевершеним взірцем служіння Слову.
 

У ЧАСИ СМОЛЯКОВІ... Памʼяті Олександра Смоляка (27 червня 1938-16 жовтня 2016)
pokyrys
         Івано-Франківськ без Смоляка. Аж не віриться. Як нині бачу: завжди зібраний, втягнута голова і якась селянська сутулуватість, кошлаті сиві брови і погляд з-під них – гострий, різкий. Говорить як правило м’яко, коли нервується, – то в голосі зявляється дратівливість, нервозність. Тоді, здається, що і вуса, щось є у них від шевченківських, можуть вколоти.
        У літературу, як сам говорив дещо із жалем, прийшов пізно, йому виповнилося 45, коли став членом НСПУ. Хоча дебют відбувся ще 1965-го. У журналі “Дніпро” Юрій Мушкетик надрукував одне його оповіданнячко. Від Мушкетика отримав і листівку, у якій, між іншим, була й фраза: “Здається, ви будете писати...” Мушкетик не помилився. Хоча Смоляк написав небагато й друкувавсяне часто. Власне, “дніпровська” публікація була першою у його житті: “До цієї публікації не мав жодного рядка, надрукованого бодай у районці”.
        Олександр Смоляк не був публічним письменником. Не кожному ж бути Ціцероном. Багато років віддано армії. А ще за плечима заочне відділення Літературного інституту, чотири книжки прози “Ноша” (1981), “Брат з братом” (1988), “У часи не-Батиєві” (2004), „Річка снів і яви“ (2008), а ще краєзнавчий нарис про рідне село “Займище” (2004). З офіційних літературних відзнак – обласна премія імені Василя Стефаника (2006) і міська премія імені івана Франка (2009). Ніби й небагато, але як у нас кажуть: мудрому досить.
        Олександр Смоляк з тих літераторів, які все життя писали одну книгу – книгу життя. Перших 19 років свого життя О.Смоляк провів у рідному селі Займище  Щорського району (тепер: Сновського) Чернігівської області, на берегах річки Снові. Але звідти у нього весь запас життєвої енергії, мудрости і любови. У останній ювілейній книзі О.Смоляк сповна віддав борг своїй малій батьківщині і людям, яких пам’ятав і знав, без яких не було би його особливого, смоляківського погляду на життя. Він не тільки розповів про цих людей, він продовжив їх у пам’яті, він створив власну візію часу, в якому жив. Саме так формується культурний образ покоління, витворюється загальний пласт культури, означений національним колоритом і специфікою, олюднений конкретними долями і життєвими історіями.
        Олександр Смоляк не вигадував своїх історій. Він умів їх побачити і почути. Він зумів їх наснажити власною кровю і власним настроєм. Така проза у нас, на щастя, ще зявляється. Чимось невловимим його Хроніка високосних і невисокосних років села Северинівки “На Земній дорозі” перегукується із книгами Григорія Гусейнова “Станційні пасторалі”, Романа Дідули “В найменшому з-поміж світів” і “День над вечірнім берегом”, й особливо із хронікою Богдана Бастюка “Сопигора”. Об’єднує їх вміння і бажання увічнити світ навколо себе, пронести його через непам’ять, оперсоналити власним досвідом. Недаремно, О.Смоляк у передньому слові до читача наводить чийсь афоризм: “Світ без мене був би неповний”. Це не страх забуття говорив у авторові, а надмір любови до життя і до людей життя. Бо особливість Смолякових оповідей (чи це у хроніці, чи в пізніх записках “Річки снів і яви”) полягає у тому, що всі ці бувальщини і їхні герої, при всій своїй буденщині і малопомітности, складають основу народної історії України (Сказання про землю Чернігівську), де з цих окремих мозаїк витворюється панорама світу. Живого, щедрого, бідового. Контрастного у своїх крайніх виявах.
        Сьогодні, у “часи не-Батиєві” (використаємо смоляківську метафору) живемо дрібно і мислимо коротко. Однак, завжди знаходяться люди, які вміють проглянути у саму суть життя і озвучити її.  Ми не завжди цей голос чуємо, і не завжди звертаємо на нього увагу. Але він все одно звучить, бо в цьому його покликання і відповідальна місія. Він є носієм чужого досвіду, помноженого на власний біль і власну радість. Олександр Смоляк залишається саме таким Автором. Людиною, яка вміє (саме так!) озвучити історію,  творцем якої є народ.
 

МІРКУВАННЯ ПРО Л.РОНА ХАББАРДА (ҐАББАРДА)
pokyrys
        Письменницький досвід Л.Рона Ґаббарда (13 березня 1911-24 січня 1986) в Україні сливе невідомий. Українська «Вікіпедія» не має гасла «Л.Рон Ґаббард», щоправда є коротка інформація про фільм «Поле битви – Земля».
        Івано-Франківське видавництво „Медіасон“ ще в 2013-2014 роках видало чотири книги творів Л.Рона Ґаббарда („Убити шпигуна“, 2013; „Мерці-вбивці“, 2014; „Велика таємниця“, 2014; „Під чорним прапором“, 2014), але ця пробна серія книг залишається рекламним ходом, який поки що не спрацьовує належним чином.
        Не знаю, в чому причина. Бо Л.Рон Ґаббард – без перебільшення одна із найяскравіших постатей американської фантастичної і пригодницької літератури 30-50 років, цілком вписується в контекст сучасного читацького сприйняття. Можливо, його контрасна діяльність у царині релігійно-містичній (повʼязане з ним створення офіційної церкви саєнтології) є до певної міри перешкодою для популяриації його творчости. Бо українські фантасти знайомі з письменницьким досвідом Л.Рона Ґаббарда. Але воліють опиратися на інших.
        Письменницькі поради Л.Рона Ґаббарда теж не дуже спрацьовують в Україні. У нас нема журналів, які б входили в кожну читацьку родину. У нас відсутній журнальний культурний простір. Він зруйнований, і відновити його не так просто, якщо сливе можливо.
        В Україні також відсутня традиція бестселерів. Продаються окремі книги більш-менш прийнятними накладами. Хоча що таке „прийнятні“ наклади в Україні,  я до кінця так і не знаю. Маємо навіть „золотих“ письменників – сукупні наклади творів яких перейшли за сто тисяч. Але це сукупні, а не разові. Хіба що деякі твори перекладної літератури, як от цикл романів про Гаррі Поттера Джоан Роулінг, наближалися до цієї цифри або й перейшли її (статистику отримати неможливо, зважаючи на варварські умови українського книжкового ринку).
        Але ці внутрішні пролеми українського культурного простору не означають, що творчість Л.Рона Ґаббарда і його письменницька школа є зайвими. Крапля воду точить.
        При доброму і вдалому розкладі, можливе культивування творчості цього небуденного письменника, який письменницьку діяльність поставив на бізнесову основу і здобувся неабияких результатів. Зрештою, залишився одним із найяскравіших творців літературних історій фантазійно-пригодницького штибу.

      

УПІЗНАВАННЯ ІСТИН ПРИЗАБУТИХ…
pokyrys
  Здавалося би,  так багато  і довго говорю про поезію, читаю її, цитую, агітую за неї, пишу рецензії, статті, передмови, але час від часу переконуюся, що нічого я не розумію і ще менше знаю.
        Просто з’являється інколи Автор, який усі ті мої самовпевнені писання перекреслює одним рядком, однією поетичною фразою, одним віршем.
        І найголовніше, що я тоді радію, мов малесенька дитина, якій уперше показали яскраву іграшку, що сама собою є цілим світом. А ще коли її доповнити багатою дитячою уявою?..
        Поет має право на мовчання. Нам годі розпізнати і дізнатися всі таємниці поетової душі. Поет має право на «космічне мовчання». Поет завжди залишиться непізнаним і невпізнаваним. Він завжди метафізик, як твердив Гессе, але все одно є Поетом, якщо вже зумів прорвати сіті Слова і вирости у Творця.
        Свій поетичний промінь Галина Турелик засвітила ще далекого 1970 року, коли до читача прийшла її перша поетична збірка «Посіяний промінь». Відтак був активний поетичний нурт, що вилився у вісім поетичних книг, остання з яких «Бурштинова ватра» датована 1990 роком. Заявивши про себе як поетеса виразного громадянського звучання і ліричного інтермеццо, Галина Турелик «узяла павзу», і як талановитий актор витримала її, виповнивши цей часовий проміжок внутрішнім борінням і елегійним спогляданням змін індивідуальних і суспільних, що вивершилися врешті-решт мудрим гармонійним цвітінням…
        Нова книга Галини Турелик під символічною назвою «Здвиження» є свідченням визрівання поетичного слова. Наповнення його досвідом мовчання і нерозтраченим або ж відновленим запасом любови. Такої живої, елегійно-світлої  і торжествуючої… Поета творить любов (так само як і ненависть, біль, трагедія). Але ці почуття повинні у ньому вибухати і жити, а не тліти. Інакше зродиться не поезія, а вимучиться ремесло…
        Так собі думаю, що саме Любов змусила Галину Турелик  заговорити. Її мова густа, метафорична, образна, колоритна. У цій книзі поетеса розкрила два потужних крила своєї творчости, – філософсько-духовну й інтимну лірику, які обрамлені «національним ключем розуміння», тією простою істиною, яку вдало нагадав літературознавець Петро Іванишин: « … поезія (…) є одним із основоположних елементів національного буття…», а Марина Цвєтаєва категорично ствердила: «Поет повинен бути національним».
        Три ключові моменти формують стратегію поетичного мислення Галини Турелик у новій книзі: Бог, Україна, Любов. Остання категорія є синонімом ще одного необхідного коду творчости – Свободи.
        У поетичній інтерпретації Галини Турелик маємо талановите, глибинне, чесне звучання тих почуттів, вражень, переживань, якими сповнена лірична героїня книги. А ще повнота форми з її класичним акцентуванням: звертанням до поетичної алітераційности ( цикл віршів, де кожне слово починається з якоїсь однієї літери абетки), використання акростиха і мезостиха, нарешті звернення до форми драматичного етюда. Можливо,  саме у ньому ми матимемо продовження несподіваного поетичного прориву Галини Турелик.
        Хоча  мої гадання не мають жадного значення. Має значення те, що поетеса говорить тут і вже. А говорить вона про речі відомі й призабуті. Сповнює сказане індивідуальним інтонуванням і ацентуванням. І прочитавши перші рядки цієї книги, читач зрозуміє, що таких віршів  не може бути забагато. А зрозумівши, прийме у своє серце Поета, який не втомлюється наповнювати цей світ Любовю…

„ДЕРЕВʼЯНІ ШЕСТЕРНІ“ ЛІТЕРАТУРИ… Дві слові про творчість Неоніли Стефурак
pokyrys
Один зі студентів механічного факультету,
майбутній інженер-механік, наприкінці своєї
дипломної роботи надрукував фразу, яка свід-
чила про формальне ставлення суспільства до
таких робіт. Ось вона: «… а шестерні я зроблю
деревʼяні, бо цього все одно ніхто не читатиме»

Неоніа Стефурак. За течією життя

Ми переживаємо критичну фазу творення літературних світів і сприймання таких. „Критичну“ не в сенсі вичерпаности, а в сенсі вибалакання. Стільки слів написано, що за цим „словесним сміттєзвалищем“ губиться Людина, яка не проносить словами, а проростає до них. Чи як вже казав я з іншого приводу: „Сенс не в словах. Сенс у проростанні до слів. Ось камінь спотикання. Тому нема сенсу говорити. Є сенс мовчати“. Але навіть це апріорне твердження, видається прохідним, бо губиться в мільярдах афористичних істин інших. Спробуй розгледіти свою зірку в зоряному океані неба. Завжди є ризик вибрати не ту, і завжди є ризик потрапити на віддзеркалення, а не світло…
Що мені сказати про книгу вибраного «Два світи: вірші, есеї, образки» Неоніли Стефурак, поетеси, яка волею долі чи примхи долі, живе в Івано-Франківську? Що би я не казав, як би не розпинався у бажанні заохотити до читання цієї книжки, не зроблю нічого, аби мене почули. „Деревʼяні шестерні“ літератури настільки крихкі і непевні, що всі мої спроби сказати «А» перетворюються в самітно-моторошне відлуння «а-а-а-а-а!!!». Не я перший. Не я останній. Але завжди інший.
Цей поетичний досвід, кажу про поезію Неоніли Стефурак, – не потребує коментувань та інтерпретацій. До нього потрібно пройти і прийти. Його не потрібно жаліти. Йому не потрібно співчуття. Навіть розуміння для нього замало. Цю історію потрібно мовчки вислухати. І так думаю, що, вислухавши, найтяжче тут промовчати. Бо ми не задумуємося над тим, що мовчання теж потребує правильної інтонації.
Хотів би розповісти казку про дівчинку, яка мріяла, надіялася, любила. Таких казок стільки, скільки людей. Я говорю про казки не живих людей, а про казки неживих. Вся наша земля є цвинтарем людських казок. Мільярдів. Що зробити, аби Твоя КАЗКА залишилася бодай у просторі людських бажань? У просторі людських відтворень? Відповіді нема. Ніхто не знає. Тому так страждає цей світ не казок. Тому так багато у ньому втрат, де навіть почуття трагічного переростає у віддзеркалення абсурдного комізму приреченого.
Направду, ця книга не про сумне, а про сакральне і вічне. Про падіння і піднесення. Про піднесення і падіння. Колообіг. Ліричній героїні Неоніли Стефурак ще вдається залишатися елегійною. Можливо тому, що страх небуття є більше літературним, аніж осмисленим до межі. Бо ми завжди є літературо- центричними у сприйнятті смерти, поки вона ірреальна. Бо коли вона реальна, ми все одно залишаємося просвітлено чи перестрашено літературо- центричними… Бо все проходить до межі. Де є межа, там є людина. Де межі нема, там нема про що говорити. Нема про кого говорити.
Залишається Бог. Літературоцентричний Бог.
Я міг би сказати, що поетичний досвід Неоніли Стефурак сливе класичний. Що це змінить? Кого це змінить? Тому цього казати не буду. Але я знаю, що се так.
Чи від мого розуміння, знання/незнання авторові буде легше? Авторові буде ніяк і буде ніяково. Бо все, що робить Він – є Сізіфовим трудом. Все, що не робить Він – є Сізіфовими рекреаціями. Бо насправді, – весь світ – Сізіфове творіння, якщо сказати чи повірити, що Бога нема.
У Неоніли Стефурак така пристрасно-затята словесна дуель. Така пристрасна невіра у віру. У Неоніли Стефурак навіть Бог є тією казкою, в яку вона вірить і боїться чергового розчарування у ній. А може не так. Бог просто є. А всі наші розчарування і печалі від того, що ми занадто пристрасно віримо у все, крім нас самих?..
Є книжки, які я хотів би прочитати. Серед них є поетичні книжки Неоніли Стефурак. Не знаю, чим вони мене зачіпають. Не знаю, чому вони мене зачіпають. Але знаю, що ці книжки сильніші за мою читацьку пристрасть. Вони є складовою навіть не пристрасті. Складовою мого літературоцентричного сприйняття Світу. Світу, як Божого творіння. Я собі навіть іншої думки не кладу. Я не те, що не дозволяю так думати. Я свій вибір означив ще до народження. З ним мені легко. З ним мені грішно. З ним мені Божо…
Є книжки, які є острівцями у людському суєтному болоті. Не кажу, що книжка Неоніли Стефурак із цього ряду. Я кажу, що вона виводить мою людську слабкість і зневіру на такі острівці. Я би не твердив, що Неоніла Стефурак сподобилася просвітлености у досвіді. Але я й не можу цього заперечити, попри все людське, яке витворене нашими вчинками, нашою мовою, нашими думками. Просто я хочу сказати, що книжка вибраного Неоніли Стефурак, з якої я умудрився не зацитувати жодного рядочка, є тим літературоцентричним досвідом, без якого наше явлення про Життя є виплодом ірреальної неуяви…
Мудрому досить. Розумному – простір…

БОГДАН ЛЕПКИЙ І ПРИКАРПАТТЯ
pokyrys
Ми тільки-но підходимо до теми, озвученої у назві цієї передмови. Це тим більше дивно виглядає, бо життєвий і творчий шлях Богдана Лепкого сьогодні вже є вписаним у суспільний і естетичний досвід Західної України, а відтак і всієї материкової України. Хоча найвідданіший популяризатор творчости Богдана Лепкого, його небіж п.Роман Смик (1918-2007), що упокоївся в Бозі 25 грудня минулого року, більшу частину свого життя прожив у далекій і чужій все-таки Америці.
Задум зібрати під обкладинкою однієї книги матеріали, які пов’язані із популяризацією і дослідженнями життя і творчості Богдана Лепкого (1872-1941) на Прикарпатті за період 1988-2002 років є надзвичайно актуальним і потрібним. Насамперед важливою і актуальною є постать самого Богдана Лепкого, яка тісно пов’язана з Галичиною загалом і Прикарпаттям зокрема. Тут, в Івано-Франківську (тодішньому Станіславові) жив і працював брат Лепкого Микола; в Коломиї проживав рідний стрий, а пізніше тесть Богдана Лепкого, теж Микола; в с.Черче на Рогатинщині Богдан Лепкий у 30-тих роках постійно відпочивав із родиною, – так що Прикарпаття було тим краєм, який для письменника був не просто близьким, а майже рідним. Зрештою, не забуваймо і надзвичайної популярности Богдана Лепкого в Галичині у 30-х роках минулого століття. Чомусь ми стали мовби соромитися цього факту, бо ж є постать Івана Франка. Але чи хтось знає такий цікавий факт, який мені розповідав нині вже покійний львівський бібліограф Мирослав Мороз: прижиттєві видання творів Франка в Галичині можна було придбати до 1939 року. Галичина не визнавала Франка-поета, все-таки поважаючи його суспільно-політичну діяльність. Тоді як твори Лепкого, особливо після його прозової Мазепіяни, майже не залежувалися у галицьких книгарнях.
Звичайно, що популяризація творчості Богдана Лепкого стала можливою лише наприкінці 80-х років минулого століття. Причини зрозумілі, – ідеологічні, але нагадати їх не буде зайвим, бо ми чомусь дуже швидко забуваємо реалії радянської доби, несвідомо міфологізуючи їх, надаючи їм, поряд із негативом і позитивного звучання. Якщо так піде далі, то при сьогоднішній нечіткості ідеологічній, – а розмивання національного образу і національної ідеї сьогодні є нічим іншим, як спробою маніпулювання свідомістю мас, – є небезпека виправдання тоталітарного мислення і тоталітарних злочинів. А десь так років за 50, для молодого покоління образи Лєніна, Сталіна і Гітлера будуть овіяні таким же романтичним флером, яким сьогодні овіяні образи борців за українську незалежність.
Аби цього не сталося, потрібно постійно нагадувати про тих людей, чий особистий життєвий і творчий досвід дозволяє нам пам’ятати, хто ми і ким є на цій землі. І чим ця земля є для нас. Постать Богдана Лепкого якраз із цього ряду.
Думаю, що і в цьому виданні можливі якісь пропуски. Бо чи реально сьогодні прослідкувати всю періодику доби незалежности. Ні, на жаль. Це майже неможливо. Колись таку каторжну і невдячну роботу на Прикарпатті виконував чи не один Володимир Полєк (1924-1999), але й він фактично в останні роки життя відмовився від цього обов’язкового фіксування інформації з культурного життя краю. Але тут, у цій книзі, маємо найголовніші публікації, які окреслюють як сам процес освоєння такого материка, який освячений ім’ям Богдана Лепкого, так і ті загальні тенденції, пов’язані з його вивченням і поширенням.
Виправданим є подача ювілейного матеріалу п.Романа Смика, датованого 1972 роком, коли 100-літній ювілей Лепкого святкувався лише українською діаспорою. Серед перших популяризаторів життя і творчости Богдана Леркого на Прикарпатті треба назвати імена Уляни Скальської, внучатої небоги письменника (саме її стараннями постать Богдана Лепкого вписана на культурній карті Прикарпаття), професора Любові Кіліченко (1930-1994), бібліографа Володимира Полєка, академіка Володимира Качкана, відомого дослідника літератури Федора Погребенника (1929-2000), письменників Степана Пушика, Романа Горака, Івана Ципердюка, краєзнавців Івана Скрипника (1930-2002), Михайла Рудковського, Петра Арсенича, Володимира Морозюка, літературознавців Богдани Вальнюк (вона єдина поки що на Прикарпатті захистила кандидатську дисертацію під керівництвом Володимира Полєка по творчості Богдана Лепкого: “Поетика історичної романістики Богдана Лепкого”. – Івано-Франківськ, 1998), Ольги Слоньовської, Олега Пилип’юка, Марти Хороб, мовознавців Віталія Кононенка, Марії Голянич, Миколи Лесюка...
Цей ряд можна продовжувати, називати ще і ще імена. Зрештою, про все це можна прочитати на сторінках цього видання. Головним залишається бажання повертатися до нашої класики, вивчати її, популяризувати, робити її актуальною і сучасною.
Богдан Лепкий – це той суспільно-політичний і естетичний досвід, за який українцям ніколи не буде соромно. Це той досвід, до якого постійно можна і треба повертатися. Тільки тоді ми можемо твердити, що класична спадщина минулого стає частиною нас самих, стає осердям нашого завтрашнього національного і культурного буття. То значить, що Богдан Лепкий є серед тих Великих Українців, які визначають гордість нації.

2008

ДВІСТІ РОКІВ БЕЗ ШЕВЧЕНКА…
pokyrys
„Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало…“
Тарас Шевченко „Стоїть в селі Суботові…“

Я розпочав би з того, що на якийсь час заборонив писати і говорити про Шевченка. Заборонив би ставити пам’ятники Шевченкові. Йому заборонили писати і малювати довгих десять років. А у нас суцільний суспільно-квазіпатріотичний „пронос“ навколо Шевченка.
Колись Михайло Драгоманов слушно зауважив: „Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не дивно, коли на його так часто оглядаються українці й не українці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, – а всі, хто бравсь писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та, глядячи на те, перед ким говорилося про українського кобзаря“. („Шевченко, українофіли й соціалізм“, 1879). Думка слушна, повторюся, хоча й сам Драгоманов не оминув тієї пастки самонаповнювання Шевченка собою, про яку попереджав.
З тієї великої кількості досліджень і квазідосліджень про Шевченка, при всіх позитивах одних і всіх негативах інших, я б зупинився на двох. Перше – це Кулішеве „Слово над гробом Шевченка“ (1861) і друге – се перший нарис про Шевченка польською мовою авторства барона Ґвідо Баттаґлія „Taras Szewczenko, życie i pisma jego“ (Львів, 1865).
У своєму Слові Пантелеймон Куліш окреслив той стратегічний ключ до розуміння феномену Шевченка, яким ми нехтуємо: „ Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої...“. Вартує уваги і висновок-клятва Пантелеймона Куліша, якої ні він, ні ми не дотримувалися і не дотримуємося: «Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголати: то лучче ми мовчатимем, — і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду“. І ще одна теза Куліша, але вже з іншого виступу: „Шевченко не має нікого до себе близького, в високій думі народній, не то посеред рідного миру руського, а й по всій Словʼянщині ні між живими, ні між мертвими. Таких бо поетів народи віками дожидаються (все одно, що Дантів, Шекспірів, Байронів). Такий поет становить сам собою народ – у одній своїй одиниці“ („Дві мові: книжня і народня“, 1858).
Барон Ґвідо Баттаґлія є одним із найчесніших інтерпретаторів біографії і творчости Шевченка. Він виклав ті факти біографії, які були відомі і які, в принципі, окреслювали винятковість життєвого шляху і назвав основні твори, коротко переказавши їхній зміст і давши невеличкий власний коментар, сповнений поваги і шани до творчости Шевченка, назвавши при цьому перші переклади творів Шевченка польською мовою. Автор нарису називає Тараса Шевченка народним генієм, провідною зорею України, тим серцем, яке розбудило до духовного відродження Україну. Називає Шевченка поетом, який звернув на себе увагу цілої Словʼянщини.
Більше я не цитуватиму нікого. Я буду твердити, що на державному рівні святкуємо чергову річницю Зради Шевченка. Я не кажу про тих святих апостолів, яких народжувала і народжує Україна. Я кажу про той цинізм юрби, узаконений на рівні Держави, – святкувати Зраду ідеалам Шевченка.
Що тут ще сказати? За тим же Паньком Кулішем, мовчати, нехай говорить Тарас:
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плестú
Кнути узлуваті, –
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле, і море.
(Тарас Шевченко „Кавказ“)

Двісті років ми йдемо від Шевченка. Двісті років. Нам стає снаги. Нам стає здоровʼя. Нам стає слів. Йдемо. Не зупиняємось. Сліпці. І тільки Шевченко, Дух Шевченка, Слово Шевченка, Животворяща правда Шевченка відкриває окремим з нас очі.
Я не знаю, чи сам прозрів. Я не тверджу, що прозрів. В якийсь момент я просто скамʼянів. І розумію, що інакше жити вже не зможу, не зумію, не маю права. Мовчу. І вірю Шевченкові. Вірю в Шевченка:
… Сонце йде
І за собою день веде.
І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі…
І буде правда на землі.
(Тарас Шевченко. „І тут, і всюди – скрізь погано“)

30 жовтня 2013
Надруковано: журнал „Київ“, листопад-грудень 2013

„БИЙ КУМИРІВ!“
pokyrys
„І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів –
тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж
повелів він привʼязати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому
[узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його]
палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на
знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей –
хай одплату прийме від людей!“
„Повість минулих літ“

Я не даремно розпочав розмову «Чи потрібні кумири?» із цитування «Повісті минулих літ». Це не просто цитата. Це наше світоглядно-державне кредо, за яким живемо другу тисячу літ. Заперечуємо попередній досвід, знищуємо традиції і будуємо нове. Звідси у нас постійний експеримент державний, політичний, економічний. Звідси у нас культурне топтання на місці і культурні поневіряння. Звідси у нас відчуття тимчасовости всього, що чинимо і чим живемо. Тому у нас немає влади, як системи, а є вічні временщики, які живуть за принципом: грабуй, поки дають!
Звичайно, що не потрібно витворювати кумирів. Штучне утворення короткочасно милує око, аби потім перетворитися у «цапа відбувайла» для юрби. Для суспільства потрібна традиція і повага до конкретного людського досвіду. Навіть до того, в якому були помилки. Бо тільки той не помиляється, хто нічого не робить.
Потрібне розуміння, що кожна епоха, якою б вона не була, є епохою наших помилок і наших здобутків. Не можна постійно заперечувати минуле. Не можна постійно кардинально змінювати людей у владі, не змінюючи суті системи влади.
Оскільки ми не зможемо кардинально змінити систему, ми повинні навчитися вибудовувати ланцюги позитивного досвіду (зрештою, так само, як і негативного). Так само ми повинні навчитися шанувати своє минуле, не знищувати бездумно памʼятки і памʼятники попередніх епох, а залишати ті з них, які мають історичну й естетичну цінність. Тільки тоді можливо змінити ставлення до влади і ставлення влади як системи традиції (інколи викривленої).
Так само і з представниками культури, літератури зокрема. Не витворення клану „священих індійських корів“, а витворення цілісної ланки традиції культури і культурної традиції. Тоді матимемо не сліпе захоплення чи сліпу ненависть, а розумне і виважене ставлення до Життя, яке саме стало складовою нашого культурного бутя і нашої культурної спроможности.
Тільки так я бачу розвʼязання сеї проблєми, нехтування якою перетворює нас у бездержавних Сліпців, вічних епігонів Культури і вічних рукйнівників Традиції.

ЛІТЕРАТУРНІ ПРЕМІЇ: to be or not to be…
pokyrys
На перший погляд питання про потрібність чи непотрібність літературних премій виглядає дитячою грою. Якщо література вписана в систему суспільних цінностей, нехай викривлених, але цінностей, то акцентування уваги на кращих літературних взірцях неминуче.
Інша справа, що в Україні (посттоталітарній, пострадянській, постпостпост…) усі добрі задуми, які спрацьовують (спрацьовували) при ситуації, коли суспільство дотримується (дотримувалося) певних правил гри співіснування, – а найближчими до правил цивілізаційної спільноти ми перебували в період між 1956–1965 роками, – носять викривлений характер.
Суперечки навколо Шевченківської премії є суперечками хворої спільноти. Справа не в премії, і справа не в імені, якою означено літературну премію. Справа в готовності спільноти дбати про загальну справу, а не думати про тимчасовий людський інтерес.
Однак, всі премії задумуються за принципом ідеальним, а існують де факто за інтересом локальним, людським. І нема на се ради…
Гра у премії. Ось, що ми переживаємо сьогодні. І се при тому, що до жодної премії довіри в читача немає. Є стереотипи сприйняття: Нобелівська премія (дюже багато грошей), Шевченківська премія (сьогоднішній мільйон з „хвостиком“ виглядає нічим іншим як купівлею-продажем). Усі інші премії, включно з виходом на інолітературний контекст (німецька премія імені Гердера; українська премія Джозефа Конрада, заснована Польським інститутом у Києві; літературна премія Центральної Європи «Ангелус» та ін.) є, при всій позірній демократичности таких – корпоративними преміями.
Що нам залишається? Розчаровуватися у преміях? Аж ніяк. Ми повинні займатися тим, до чого нас покликано і що ми повинні робити. Нести тягар літераторів, не жалітися іншим і не жаліти себе.
Я не вдаватимуся в деталі. Не смакуватиму таким дріб’язком, як торгівля лауреатством, особливо поширена на українських теренах (найбільше це стосується Шевченківської премії: принаймні, я знаю декількох лауреатів, які «забалакувалися» і розкривали підводні течії купівлі/продажу лауреатського значка).
Мене цікавить інше. Премії потрібні. Єдине, що вони повинні бути наповнені відповідальністю засновників премії і відповідальністю носіїв такої. Повинні бути наповнені відповідальністю за СЛОВО і відповідальністю СЛОВА. Нарешті, книги, відзначені преміями будь-якого рівня, мають відповідати заявленому рівневі естетичному і етичному.
Якщо відсутня готовність нести відповідальність за премійований твір (у Журі й Автора), тоді не потрібно наголошувати на важливості самого преміювання. Нехай це залишається дитячою грою в піддавки. Чи як сказав один чиновник місцевого розливу, вперше потрапивши в члени Журі літературної премії: я зрозумів, наші премії носять не стільки естетичне, скільки соціальне навантаження.
Не потрібно забалакувати проблеми, а спробувати вийти на інший рівень розмови: чи маємо ми твори літератури, варті матеріальної відзнаки? І тут не потрібно вправлятися у філологічному маневруванні, а сказати чітко і ясно читачеві: такі твори у нас зʼявляються. Се означає, що потенційні автори, які мають і можуть щось посутнє у рамцях нашого часу сказати, у нас є.
Але так само, як є різні рівні суспільних взаємин на соціальному зрізі, так є різні рівні літературного сприйняття і різні рівні літературного діалогу чи готовності до такого. Якщо ми не зважатимемо на цю різницю, – світоглядну, естетичну, етичну, – ми зводитимемо літературу до процесуального заробітчанства. Що в принципі маємо. І тоді творці справжньої літератури програватимуть (як це було вчора, є нині і буде завтра) кравцям модних квазілітературних текстів. Тоді вже не має значення, хто виступає засновником тієї чи іншої премії – державна інституція чи навколодержавні, партійні й приватні фундації. Має значення сама гра в піддавки, функція якої полягає у вічному втіканні від правди життя і вічному заграванні із неправдою літератури.

ЗАЯВА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ
pokyrys
Івано-Франківська організація Національної спілки письменників України в складний час світоглядних і цивілізаційних викликів не може стояти осторонь тих політичних подій, які сьогодні відбуваються в Україні.
На Київському Майдані пролилася кров людей, які вийшли боронити честь і гідність країни. Найманці політичного режиму Януковича вбивають і викрадають мирних демонстрантів, арештовують письменників, журналістів, бʼють жінок і підлітків. Проливши кров, режим Януковича поставив себе поза законом.
Письменники Прикарпаття заявляють рішучий протест проти вбивства, насилля і замаху на основи української державности.
Ми на боці людей, які в Києві і багатьох областях України вийшли на захист своїх громадянських прав.
Ми закликаємо до мирного вирішення протистояння між українським суспільством і владою, аби не допустити розколу країни.

25 січня 2014 року Івано-Франківська організація
Національної спілки письменників України