?

Log in

No account? Create an account
Previous Entry Share Next Entry
(no subject)
pokyrys
ЦЕ МУЗА СПІВАЄ ЦЕ МУЗА СПІВАЄ Я ЗНАЮ…

Слово про Петра Коробчука

Здається, я знав Петра Коробчука ще до того, як він дебютував своєю поетичною збіркою “Загальний вагон”, що вийшла в Одесі 2001-го. Чому в Одесі? Чи не Тарас Федюк допоміг зреалізувати той книжковий задум. Потім у Петра було ще дві збірки, одна появилася у Львові 2003 року під назвою “Рецидив” (у поетичній серії, які виходила у видавництві “Кальварія”) і 2004 року в Києві вийшла його третя збірка “Гіллясте лице” (чи не у видавництві “Факт”, знову ж таки у серії “Бібліотека Овідія”, зорганізовану тим же Тарасом Федюком). Відтак у 2006 році вийшла книжечка його перекладів/переспівів “Сова на книжковій шафі” (увійшли переклади з кримськотатарської, білоруської, російської та ін.). І 2008-го Петро видав книгу своїх критичних виступів під назвою “Авалон та інші території”. Близько десяти років Петро відбував літкритичну “панщину” у київських періодичних виданнях, ставши одним із найсумлінніших літописців перехідної доби українського письменства.
І все-таки, Петро Коробчук – поет. Можливо, один із найглибших поетів свого покоління. Хоча я говорю скромно, бо Коробчук давно вийшов за межі поколіннєві і є одним із найяскравіших українських поетів межі тисячоліть.
На жаль, про нього мало говорять як про поета. Тепер більше пишуть про його сина Павла, як про помітного поета 2000-тисячника. Не беруся порівнювати і не хочу порівнювати. Говорю про батька. Сиріч про ПЕТРА. Його поетичне вибране “Боса флейта”, куди увійшли як попередні вірші, так і нові, а заодно й вибрані переклади/переспіви (Луцьк: Твердиня, 2011. – 376 с.) із віршем-зачином “Вірш трикрапковий” із авторською гіркою самоіронією:

…І хрущем я не був… І на вишнях не жив…
І скали не лупав… і досвітніх
не засвічував… і не жадав тиражів
у масштабах, скажімо, всесвітніх…

…Але знаю одне, але знаю одне –
Муза спати вночі не давала…
…Єрихонно над ліжком будила мене,
нещадимо тягнула з дивана…

і післясловом-листівкою Миколи Кодака з його висновком-парадоксом: “Отож – Петре Йосиповичу, бачу тебе серед повновірних і повномірних поетів-постмодерністів. І за це з тебе ще спитають… Як з автора”, – залишається однією із найкращих поетичних з’яв 2011 року. Книгою, яка заслуговує найпрестижніших літературних нагород.
Петро Коробчук є різним у формальному і змістовому планах. Але ця “ружність” іде не від невистояності естетично-світоглядної, а від глибинного, дитинного розуміння поезії як ГРИ, що переростає її межі, коли герой чи персонаж вірить у правила, придумані ним же. Це не постмодерний хід, на який натякає Микола Кодак, це світоглядно-естетичний фундамент, на якому виростає диво Поезії. У книзі дванадцять розділів-циклів із тринадцятим розділом перекладів/переспівів. Така собі “Таємна вечеря” від Петра Коробчука. Але в жодному із розділів Коробчук не є байдужим. Не є надуманим, не є позерним. Наскрізний лейтмотив настроєвий цієї книги – болісного, десь навіть драматичного самобичування, прикритого маскою іронії, філологічної гри.
Петро Коробчук – поет соціальний, поет інтимний, поет медитативний, поет живописний. Він уважний до побутової деталі, він чує слово і чує переливи слова, він музичний, пластичний у своїй поетичній книзі. І, звичайно, що дуже делікатний. Зрештою, флейта – інструмент філігранний, ніжний. І поезія Петра Коробчука – інтимно-ніжна, грайливо-дитяча і мужня.
Я думаю, що знайомство з цим поетом буде не тільки приємним і корисним, але й своєрідним атестатом на поетичну вимогливість і зрілість. Бо Петро Коробчук – один зі справжніх сучасних українських поетів, який перетворює неканонічний матеріял у канонічний простір. Цього вже досить, аби його читати.