?

Log in

No account? Create an account
Previous Entry Share Next Entry
ДВАДЦЯТЬ СЮЖЕТІВ ВІД ЮЛІ ПОЧИНОК
pokyrys
Так розумію, Юля Починок, ся літературна панна з покоління нових „десятників“ нового тисячоліття (вже ІІІ-го!) хоче викласти індивідуальну мозаїку прочитання творів сучасної української літератури. І так склалося, що всі сюжети про поезію.
Знаю Юлю давно, аби не тішитися її літературним поступом: впертим, по-юнацьким затятим, всеохопним. Вона пише вірші, пробує свої сили в літературознавстві, дуже часто реагує на нові поетичні зʼяви, їздить на різноманітні форуми і книжкові толоки, бере інтерв’ю і з не меншим запалом відповідає на запитання про літературу… Як тільки її вистачає, не знаю.
Її намагання дати оцінку майже кожній книзі є неофітським і дон-кіхотським. Але се в неї говорить той „азарт критика, який кожну книгу прагне перетворити у статтю“ (В.Брюгген). І ся настирність є нічим іншим, як бажанням „встигнути“ сказати те, що ніхто до тебе не казав.
Єдине, з чим я можу подискутувати, це відданість Юлі академічній критиці. Є недолік серйозний у академічного письма, особливо, коли це молода людина пише про молодих людей із серйозністю мудреця. Тоді, як дуже часто, у цій серйозності нема потреби, бо за розглядом поетики втрачається новизна світоглядна, принаймні спроба індивідуального тембру, до якого ти призвичаюєшся і довіряєш. Дуже часто його (індивідуального тембру) там немає і ніколи не буде.
Тут мені видається доречним нагади декілька фраз Бернарда Шоу про критику: „Саме здатність сприймати добрі і погані взірці мистецтва як щось таке, що стосується особисто тебе і робить людину критиком“; „Справжній критик, повторюю я, це людина, яка стає вашим особистим ворогом лише тому, що його нервує ваша погана гра на сцені і який мириться з вами лише тоді, коли його задовольняє ваша хороша гра“ (у Бернарда Шоу мова про театрального критика). Не знаючи або ж не сприймаючи цих прописних істин, важко бути критиком, якого поважатимуть і трохи побоюватимуться.
Що стосується Юлиних сюжетів, то я не всі приймаю як серйозну пробу критичного пера. Виокремлю матеріяли про Василя Махна („„38 віршів про нью-йорк і дещо інше“ Василя Махна“; „Поезія не зникне в провінції“), – цього автора можна не любити, але не можна не поважати його егоцентричного відвоювання індивідуального поетичного простору. Чи міркування про поезію Ярослава Павуляка („Дорогою життя Ярослава Павуляка“), Василя Кузана („Поетичний апокаліпсис“), Володимира Погорецького („Крапля ритуального болю“), Ігоря Павлюка („Той, хто не вміє впасти!“), Наталі Пасічник („Третя рука не зайва“, „Хто пасе бджіл“). За інші матеріли-сюжети промовчу, хоча видається, що розповідь про поезію Димитра Христова в перекладі Анни Багряної („Кордони душі“) є занадто схематичною, без входження в специфіку перекладу як такого.
Про таких авторів як Юрій Завадський, Григорій Семенчук та декілька інших я би не писав в академічному стилі, бо це значить, вписувати їх у контекст літератури, а вони поки що перебувають в процесі і цей „процес“ (вибачайте за тавтологію) у них затягнувся, особливо це стосується Завадського з його експериментами задля експерименту.
Але це вже примха молодого автора, включати у збірник статей і коротких відгуків тих, кого хочу. Найголовніше, щоб з часом сей автор сам зрозумів, що ся книжечка могла би виглядати інакше.
Сьогодні вона є такою. І се, як не смішно, вже історія. Частинка історії тривалого літературного шляху. У цьому я хочу бути переконаним.